BooksUkraine.com » Сучасна проза » Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

115
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: Сучасна проза / Публіцистика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 99 100 101 ... 138
Перейти на сторінку:
на застеленому синьою оксамитовою скатертиною столі, води до склянки, одним ковтком проковтнув ту воду й мовив:

– Ну що ж, панове добродії, мабуть, будемо починати. Насамперед, повідомлю для тих, хто не знайомий зі мною особисто: звати мене Устимом Валігудою, я не простий письменник, а ще й секретар нашої Спілки та член президії НСПУ. Однак на сьогоднішньому заході моя роль значно скромніша: мені доручено модерувати творчу зустріч із нашим колегою – з письменником Василем Кредо. Він же зробить перед присутніми доповідь…

Про всяк випадок ведучий не став ризикувати, а прочитав з папірця, видобутого з внутрішньої кишені піджака:

– Доповідь на тему «Чи може повторитися Куренівська трагедія в значно більшому масштабі, ніж сорок років тому?»

Тоді сховав папірець, відкашлявся, випив ще півсклянки води і з солідним виглядом резюмував:

– Отже, ви почули, як звучить тема доповіді нашого колеги. Не знаю, як вам, а мені дуже цікаво послухати його виступ. А всім нам, сподіваюся, це ще й, до того ж, корисно. Що ж, пане Василю, запрошую до слова! Нагадаю лише, що регламент вашого виступу – тридцять хвилин. І останнє: будь ласка, ставте запитання виключно по темі доповіді! Ви всі дорослі люди, кожен розуміє ситуацію, що склалася після нещодавніх протестів…

– Отже, не можна обговорювати нічиє ставлення до акції «Україна без Кучми»?! – негайно спитала сухорлява жіночка, яка зайняла одне з крісел у першому ряду біля самого столу президії.

– Ну, я ж просив!.. – аж скривився Валігуда.

– А якщо раптом?..

– Ні-ні, не треба! Категорично не треба!

Він постукав кінчиком видобутого з кишені олівця по порожній склянці, що стояла на столі президії біля карафи з водою, й повторив:

– Прошу до слова, пане Кредо! Будь ласка, починайте.

Піднявшись на сцену й зупинившись біля столу президії, доповідач (а це був не хто інший, як Василь Ярмошко, який вирішив назавжди сховатися під псевдонімом «Кредо») неквапом оглянув залу. Десятки два… навіть менше – десятки півтора людей. Якщо не дюжина. Мало, ох, до чого ж мало кого цікавить жахлива трагедія сорокарічної давнини!.. А отже, надто мало людей почують сьогодні про загрозу, навислу над усіма ними… Хотілося б більше, звісно. Але ж недарма в «Кавказькій полонянці» прозвучав знаменитий тост: «Отож вип’ємо за те, щоб наші бажання завжди збігалися з нашими можливостями!» – а отже, тепер доведеться підігнати свої «хотілки» під реальність.

Хто прийшов – той прийшов. Прийшли ті, які хотіли прийти! Для них і будемо робити доповідь. Навіть якщо це якийсь бомж-нечупара, який ще й медальку бойову на груди начепив… Трапляються ж такі унікуми!..

– Скажіть мені, будь ласка, чи потребує хтось із присутніх пояснень стосовно Куренівської трагедії? – запитав він насамперед. – Чи всі присутні знають, що сталося сорок років тому в районі стадіону «Спартак» і трамвайного парку імені Красіна? Чи хтось, можливо, не в курсі?..

Відповіддю було повне мовчання, тому ведучий з погано приховуваним роздратуванням мовив:

– Як бачите, пане Василю, аудиторія у нас підготовлена. Всім про все відомо, отож ваше запитання не має сенсу…

– Тоді, мабуть, всі зрозуміють, чому я пропоную вшанувати пам’ять безневинних жертв Куренівської трагедії хвилиною мовчання.

– Що ж, тоді… хвилина мовчання, – не надто охоче проголосив ведучий і піднявся зі свого місця. Слідом повставали ті, хто розташувався в залі.

І треба ж такому статися: саме в той момент, коли запанувала жалобно-урочиста тиша, вхідні двері рипнули, і з коридору увійшов невисокий опецькуватий молодий чоловік в сірому костюмі-трійці, білій сорочці при краватці й дбайливо надраєних черевиках. Було очевидно, що він дуже поспішав, оскільки влетів до зали кулею й відхекуючись, однак трохи повертівши на всі боки непропорційно великою головою – оцінив ситуацію й безглуздо завмер просто посеред проходу між рядами крісел.

– Прошу сідати, – мовив Валігуда секунд через тридцять й одразу ж звернувся до «головастика», який і досі стояв посеред проходу: – А ви, молодий чоловіче?.. Ви, здається, пан Сивак, я не помилився?..

– Так, я Спартак Сивак, заступник голови Комісії з пригодницької та фантастичної літератури Київської організації НСПУ, – підтвердив той і додав: – Вибачте за затримку, але я з роботи, просто з Мінпаливенерго. Я вгору біг сюди, на Банкову… на лекцію.

– Ага, ну, тоді ви потрапили куди слід. Сідайте, бо ми вже почали… А ви, пане Василю, доповідайте, доповідайте! І вибачайте наших не зовсім дисциплінованих письменників.

– Я з роботи!.. – ще раз нагадав новоприбулий. Однак ведучий зробив йому знак мовчати, а потім з підбадьорливим виглядом кивнув доповідачеві.

– Що ж, це добре, що послухати мою доповідь зібралися люди, добре обізнані з ситуацією, – мовив той. – Це означає, що говорити сьогодні про Куренівську трагедію нема особливої потреби. Однак погано, що знаючи про ті події, ви всі поголівно мовчите, немовби води до рота набрали. А чому?! Чому, я вас запитую?! Чому ніхто з вас так досі й не написав жодного вартісного твору про катастрофу сорокарічної давнини?..

– Перепрошую, що вдруге поспіль мимоволі порушую атмосферу сьогоднішньої доповіді, але ви помиляєтесь, причому глибоко, – подав голос новоприбулий «головастик», який вже встиг всістися на одне з крісел.

– Так-так, це правда! – негайно відгукнувся медальований бомж-нечупара. – Якби ви тільки знали, до чого чудову книжечку написав пан Спартак, ви б цього не говорили…

– Так, роман дуже сильний, – підтвердив ще хтось. Проте кинувши суворий погляд спочатку на «головастика», потім на бомжа й невідомого балакуна, Валігуда постукав олівцем по склянці й мовив суворо:

– До порядку, панове, до порядку! Якщо хтось хоче висловитися по суті або ж подати репліку – просіть на те дозволу ведучого, будь ласка.

Після чого звернувся до доповідача:

– Так, пане Василю, ви просто не в курсі, що серед нас присутній автор роману «Апокаліпсис по-київськи», виданого окремою книжкою. Як секретар нашої Спілки та член президії НСПУ, можу авторитетно підтвердити, що це високохудожній твір, який по-справжньому вражає, про що свідчать репліки з місць, зокрема, самого автора, відомого поета Доброткаля і-і-і… кхе-кхе…

Ведучий покосився на медальованого бомжа й завершив:

– Отож ваш, пане Кредо, закид є щонайменше безпідставним.

– Ну так, щоб жид та й не виперся поперед усіх зі своєю нікчменою писаниною!.. – проскреготав жовчного вигляду літній чоловік з третього ряду. Однак і його зупинили суворий заклик дотримуватися порядку та дзвінке постукування олівця по склянці.

– Що ж, це добре, якщо не мовчите. Тим паче, якщо навіть книжечки на цю тему виходять, – кивнув доповідач. – Шкода лише, що громадськість про ті ваші книжечки мало знає. Хоча, здається, про одну я нещодавню навіть по радіо чув…

В повітря миттю зметнулася

1 ... 99 100 101 ... 138
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"