Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Серед них був чоловік, якого звали Вільгельм Ґетц.

— Теж правильно. Диригент персонального оркестру Гартмана.

— Крім нього, було ще троє людей: Рейнальдо Ґутер’єс, Томас Ван Ек, Альфонсо Аріас. Де вони тепер?

— Не маю жодного уявлення.

— Ми намагалися їх знайти. Схоже, вони безслідно зникли.

— Ясна річ. Вони приїхали для того, щоб розчинитись у нашій країні.

— Вони змінили імена та прізвища?

— Усе можливо. Ті люди були нашими гостями. Високими гостями.

— Як ви думаєте, вони зберегли зв’язок із Гартманом?

— Думаю, що ні. Вони хотіли стерти своє минуле.

— А з Ґетцом?

— Ґетц був дрібнотою. Собакою Гартмана. Можливо, він так і не зміг покинути хазяїна.

Вірменин з’ясував для себе кілька запитань.

— Назва ЕІ Ogro вам що-небудь говорить?

— Ні.

— Ви чули в ту пору про лікарню, де німці різали людей по-живому?

— Гартман у своєму анклаві в Асунсьйоні мав лікарню. Я там ніколи не був. Але, думаю, він там проводив оригінальні операції.

— Вам відомо, що сталося з групою Гартмана?

— Вона розпалася наприкінці вісімдесятих. «Колонію», як називали його маєток, було знесено. Надто багато скарг, багато ускладнень. А німець постарів…

— Ви сказали, що він створив школу.

— Деінде. Якось по-іншому. Я не знаю.

— На самому початку нашої розмови ви згадали про дітей. Хто вони?

— Не хочу про це говорити.

Несподівано генерал Лабрюйєр, здавалося, повернувся в теперішній час.

— Навіщо ви ставите ці запитання? Навіщо повертаєте до життя всі ті давні історії?

Волокін знову сів на ліжко дуже близько до генерала.

— Вільгельма Ґетца вбито чотири дні тому.

— Хіба вбивство людини — така рідкість?

— Хто в Парижі може розповісти нам про «Колонію»? Хто може знати, що сталося з її вихованцями?

— Я з вами поводився чемно, поводьтеся й ви чемно зі мною…

Волокін підвівся й вийшов із кімнати, промурмотівши:

— Я повернуся.

Каздан залишився на самоті з цим уламком людини. Його опанувало дивне відчуття. Вони зібрали дуже важливі дані в цій пекельній кімнаті, але він не знав, як їх стулити докупи — і безпосередньо прив’язати до серії вбивств. В одному не доводилося сумніватися, тінь Гартмана ставала дедалі ближчою.

Волокін знову з’явився на порозі. Він приніс металеві коробки й кинув їх старому, потім поклав пакетик із пергаміну на хромовану поверхню однієї коробки.

— Тримай, діду. Гадаю, ти вже досить очуняв, щоб уколотися самому. У дупу чи деінде, обирай сам.

Лабрюйєр схопив пакетик і коробки, притиснув їх до грудей, наче то було немовля.

Росіянин підійшов упритул до ліжка.

— Хто в Парижі може розповісти нам про «Асунсьйон»?

Генерал облизав губи, ніби ласун, якому подали улюблену страву. Його жадібний погляд нетерпляче рахував хвилини, що наближали момент нового уколу.

— Є один чоловік… Його звати Мілош. Давній «вихованець» Гартмана. Один із небагатьох, що покинули «Колонію». Він оселився в Парижі десь у вісімдесятих роках.

— Де його можна знайти? — запитав Каздан.

— Його знайти неважко. Він має дім у Парижі.

— Він комерсант?

— Авжеж, комерсант. Але він продає досить незвичайний товар…

— Який?

— Страждання. Він має власний заклад. «Кіт із дев’ятьма хвостами».

— Я знаю цей заклад, — сказав Волокін. — Кубло садомазохістів.

Старий уже на них не дивився. Він відкрив залізну коробку. Його скорчені пальці схопили шприц, ложку, гумовий джґут. Не відриваючи погляду від своїх скарбів, він ощирився посмішкою гієни.

— Мілош може виробляти тільки те, що вміє: біль. Але ви маєте зрозуміти одну істину. Гартман — це хвороба. Невиліковна хвороба. Тільки-но ви її підхопите, вам одразу каюк!

51

— Я розповім вам одну історію.

Тембр голосу Волокіна свідчив про те, що він хоче заспокоїтись якомога швидше. Каздан вів машину, не відриваючи погляду від автостради. Нерви в обох були напружені до краю. Але з різних причин.

— Кілька років тому, — почав росіянин, — я мав подругу, яка жила в будинку 28 на вулиці Кале, в дев’ятому окрузі, неподалік од площі Адольф-Макс. Одного разу сідаю в таксі й називаю водієві вулицю. Досить сухо він запитує: «Будинок 28?» Я сказав «так», але особливої уваги на його запитання не звернув.

Фари зустрічних автомобілів розітнули навпіл салон, і вони побачили виїзд на окружний бульвар.

— Через кілька тижнів знову сідаю в таксі й називаю вулицю Кале. «Будинок 28?» — перепитує водій. Так було не щоразу, але й не один раз. Вулиця Кале. Будинок 28? Я детектив і не люблю запитання, на які не треба давати відповіді. Я навів довідки про той дім і його мешканців. Нічого особливого. Нічого такого, що могло б пояснити цю дивну славу. Але згодом одного дня водій, здогадливіший за інших, мене просвітив. У будинку 34 на тій самій вулиці був заклад обміну сексуальними партнерами, з ухилом до садомазохізму. Клієнти, остерігаючись давати точну адресу, завжди називали близьку до тридцяти чотирьох цифру, яка чомусь щоразу була 28.

Вивіски з назвами були освітлені протягом усієї ночі. Порт-де-Баньйоле. Порт-де-Ліла. Пре-Сен-Жерве. Навіть із