Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Чудернацька історія, — сказав Каздан. — Але який зв’язок вона має з Мілошем?

— Той заклад мав назву «Кіт із дев’ятьма хвостами».

— Вельми промовиста назва. А ти знаєш, що вона означає?

— Це символ із практики РДСМ. Батіг сплітається з кількох ремінців, на кінчику кожного з них зав’язується вузол. Кажуть, пірати користувалися такими батогами, щоб карати винних у порушенні дисципліни. Приречений на шмагання сам мусив зав’язати кожен вузол. У світі РДСМ застосування «кота з дев’ятьма хвостами» означає дуже багато. Один із найвищих щаблів на драбині болю.

— Бачу, ти добре обізнаний. А що означає РДСМ?

— Це акронім. Рабство. Домінування. Садомазохізм. А можна також витлумачити перші дві літери, як рабство, дисципліна… Ви бачите, навколо чого це обертається.

— Рабство — в якому розумінні?

— Мистецтво перебувати в путах. Ви ніколи не бачили тих коміксів, на яких показано, як катують зв’язаних дівчат?

— Бачив, але давно.

— Дуже добре. Важливо знати, що РДСМ не відповідає садомазохізму в його широкому розумінні. Це щось набагато витонченіше. Менш болюче.

— Не бачу, в чому тут нюанс.

— РДСМ ґрунтується на більш безпечних і перевірених практиках. Це система ритуалів приниження й болю, але болю досить поверхового. Садомазохізм набагато жорстокіший. Криваві ритуали. Тортури. Іноді відсутність будь-яких меж.

Вірменин усміхнувся.

— Схоже, я вже надто старий, щоб зрозуміти всі ці тонкощі. Тому бери на себе керівництво.

Волокін усміхнувся йому у відповідь.

— Їдьмо окружною до Порт-де-ла-Шапель. Там звернемо на бульвар Рошешуар. Потім праворуч. Напрямок на Пляс-Етуаль. На площі Кліші звернемо ліворуч, у дев’ятий округ.

Каздан уже розтулив рота, аби нагадати цьому хлопчиськові, що він їздить Парижем сорок років, але промовчав. Треба дати хлопцеві повну волю. Адже годину тому він витримав тяжке випробування. Контакт із героїном. Приготування уколу. І щось іще, чого вірменин не зміг визначити. Він вийшов із цих випробувань, як мужній маленький солдат, але, звичайно, не неушкоджений.

— То ти знаєш Мілоша?

— Не дуже добре. Його справжнє ім’я Ернесто Ґребінський. У Бригаді захисту малолітніх є на нього досьє.

— То він любитель невинної плоті?

— Ні. Але кілька разів у його кублі заставали малолітніх. «Хвойди болю», яким не виповнилося вісімнадцяти років. Нічого спільного з педофілією.

— А що таке «хвойди болю», можеш мені пояснити?

— Хлопці, у яких стоїть лише від болю.

— А звідки це прізвисько, Мілош? Чому він себе так назвав?

— Не маю найменшого уявлення. Це звучить більш по-слов’янському. Більш брутально. Цей хлопець, можна сказати, по-своєму шанує закон. Він має чітко обмежену територію. Груповуха. РДСМ. Він робить людям погано, й люди йому за це платять. От і все.

— І ніколи чогось суворішого? Справжнього садомазохізму?

— Мабуть, він призначає для цього якісь спеціальні вечори. Я не знаю.

— Треба було б закрити всі ті мерзенні кубла.

— Щоб зафіксувати правопорушення, треба мати скаргу. Принаймні, коли йдеться про людей дорослих, які щось роблять із власного бажання.

Попереду з’явилася станція наземного метро, бульвар де Рошешуар. Каздан звернув праворуч і поїхав уздовж величезної арки, схожої на колосальну підвалину, яка утримувала на собі ніч. Вірменин подумав про титана Атласа, приреченого тримати небо на плечах. О третій ранку бульвар був зовсім порожній.

Станція метро «Бланш». Волокін сказав:

— Звертайте ліворуч.

Вулиця Бланш. Вулиця Кале.

— О’кей. Це тут. Зупиняйтеся, щоб не ставити машину посеред вулиці.

Каздан зробив, як йому сказали. Малий уже почав діставати його своїми наказами та поясненнями. Вони вийшли одночасно удвох. Холодна мжичка сіялася зверху. Натрієві лампи були у крапчастих ореолах.

Різдвяна ніч роз’їдалася, ставала губчастою під дією кислотного дощу.

Над «Котом із дев’ятьма хвостами» не було ніякої вивіски, не було й таблички, закріпленої на стіні. Лише чорні двері з мідною ручкою та віконцем для спостереження.

— Дозвольте діяти мені, — прошепотів Волокін.

Він ухопився за ручку й постукав на давній манір, так ніби вони стояли перед брамою замку Дракули. Віконце одразу відчинилося. Крихітний отвір, затулений густими ґратками.

Голос запитав:

— Ви маєте квитки членів клубу?

— Звичайно.

Волокін простяг до віконця свій значок. Двері відчинилися. На порозі з’явився велетень. Він був більший за Каздана, що здивувало вірменина: він не звик дивитися на людей знизу.

— Ви не маєте права заходити, — сказав цербер на диво тонким і пронизливим голосом. — Посеред ночі ви не маєте права заходити. Я знаю закон.

Росіянин розтулив рота, але Каздан його випередив:

— Закон існує. І непотрібне базікання навколо закону також існує. Якщо ми не увійдемо тепер, то я обіцяю тобі великі неприємності завтра. З повною гарантією.

Велетень, одягнений у бездоганний двобортний костюм, переступав із ноги на ногу, нервово б’ючи кулаком по лівій долоні. Ланцюжок від його годинника виблискував у сяйві вуличних ліхтарів.

— Я повинен доповісти про це хазяїну.

— Доповідай, хлопче. Бо саме його ми й хочемо бачити.

Охоронець дістав мобільних, не спускаючи очей з візитерів.

— Назвіть, будь ласка, ваші прізвища і звання.

Каздан і Волокін засміялися. То був сміх нервовий, надто гучний, марна спроба трохи полегшити той тягар, що навалився на них протягом цієї ночі.