Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

западину в піску й спостерігав за велосипедистом крізь склепіння мокрої золотої трави, поки він не зник з очей. Поліціянт? Листоноша? Я завжди боявся людей у формі. Чого він міг хотіти від нас? Може, ми потрібні йому? Ніхто не знав, що ми тут. Мороз пішов поза шкурою через відчуття провини й страху, і я подумав: «Я був у раю і не був вдячний». Я дратувався, руйнував усе та поводився по-дурному. А тепер щось має статися, і тоді я дізнаюся, як це — бути по-справжньому наляканим. До цієї миті я вдавав страх, хоча в цьому не було потреби.

Я гукнув Джуліан, що піду додому за машиною, щоб забрати хмиз, а вона хай остається там і назбирає ще. Хотів подивитися, чи велосипедист не залишив нам чогось. Я рушив подвір’ям, але за мить вона крикнула: «Зажди!» — наздогнала мене, вхопила за руку й засміялася. Я відвернув від Джуліан налякане обличчя, тож вона нічого не помітила.

Повернувшись додому, вона вийшла в садок, щоб перевірити якісь камінці, які розклала рядочком. Я, навмисно не поспішаючи, рушив до ганку й зайшов у двері. На килимку лежала телеграма, яку я підхопив одним швидким рухом. Потім увійшов до вбиральні й замкнув двері.

Телеграма була адресована мені. Я взявся незграбно смикати її тремтливими пальцями й урешті-решт розірвав конверт разом із телеграмою, а потім стояв там і притискав одну до одної дві половинки паперу. Там було написано: «Будь ласка подзвоніть негайно Френсіс».

Я витріщився на нещадні слова. Вони могли нести в собі лише щось катастрофічне. І незрозумілість цього повідомлення жахала. Френсіс не знав адреси. Хтось, мабуть, дізнався її. Але як? Найімовірніше, це був Арнольд. Ми десь промахнулися… Як? Де? Що саме сталося?.. Припустилися фатальної помилки. Уже зараз Арнольд наближався сюди, а Френсіс намагався застерегти мене.

— Аго-ов! — покликала Джуліан.

— Іду, — відгукнувся я й вийшов. Потрібно негайно знайти телефон так, щоб Джуліан не дізналася.

— Гадаю, уже час обідати, а ти як думаєш? — поцікавилася вона. — Заберімо хмиз пізніше.

Вона знову постелила на стіл синьо-білу картату скатертину. Глечик із квітами, що його Джуліан поставила в центрі стола, ми щоразу церемонно прибирали, коли сідали їсти. У нас уже з’явилися свої звички.

— Знаєш, що, — заговорив я, — ти приготуєш ланч, а я швиденько відвезу авто до гаража. Мені потрібно змінити масло, і заразом заправлюся. Якщо ми по обіді захочемо кудись поїхати, усе вже буде готово.

— Але ми можемо заїхати туди дорогою, — здивувалася Джуліан.

— Пополудні там може бути зачинено. А може, ми не захочемо їхати в той бік.

— Я поїду з тобою.

— Ні, ти залишишся тут. Чому б тобі не піти назбирати тієї настурції, що ми бачили? Я радо з’їм трохи на ланч[117].

— Ох, гаразд, добре. Так і вчиню! Візьму із собою кошик. Не затримуйся надовго. — Вона поскакала геть.

Я пішов до машини, але не міг її завести. Нарешті мотор завівся, і я, гуркочучи, поїхав, надзвичайно повільно плентаючись уздовж дороги. Найближче на шляху село — те, що з великою церквою. Там мусить бути телефонна будка. Церква стояла за селом, ближче до моря, і я не міг згадати дорогу, якою ми дісталися сюди вчора. Я проїхав повз гараж і замислився, чи не попросити в його власника дозволу зателефонувати, але там мене могли почути. За церквою повернув за ріг і побачив сільську вулицю й телефонну будку.

Я зупинився біля неї. Там, звісно ж, було зайнято. Дівчина в будці, жестикулюючи й посміхаючись, повернулася до мене спиною. Я чекав. Нарешті двері відчинилися. Виявилося, що в мене немає дрібняків. Потім не відповідав оператор. Кінець-кінцем мені вдалося зателефонувати на свій власний номер за рахунок абонента й почути Френсіса, який одразу ж підняв слухавку та забелькотів щось на тому боці дроту.

— Френсісе, привіт. Як ви дізналися, де я?

— Ох, Бредлі… Бредлі…

— Що сталося? Арнольд нас викрив? Що за безлад ви там улаштували?

— Ох, Бредлі…

— Заради Бога, скажіть, що таке. Що сталося?

У слухавці запала тиша, а потім почулися голосні схлипування. З іншого боку дроту плакав Френсіс, мене занудило від страху.

— Що?..

— Ох, Бредлі… це Прісцилла…

— Що?

— Вона померла.

Я раптом чітко й відсторонено побачив телефонну будку, сонячні промені, когось, хто чекає ззовні, і моє власне обличчя з виряченими очима за склом.

— Як?..

— Вона наклала на себе руки… проковтнула снодійні пігулки… мабуть, заховала їх… я залишив її… не варто було цього робити… ми повезли її до шпиталю… але вже було занадто пізно… ох, Бредлі, Бредлі…

— Вона насправді… померла… — повторив я й відчув, що цього просто не може бути, це неможливо, вона була в шпиталі, де людям кращає, вона просто не могла накласти на себе руки, це чергова хибна тривога. — Насправді… померла… Ви впевнені?..

— Так, так… Ох, мені так… це була моя провина… вона померла, Бредлі… у швидкій вона ще була жива… а потім вони мені сказали, що її вже немає серед живих… Я… ох, Бредлі, пробачте мені…

Прісцилли вже немає серед живих.

— Це не ваша провина, — відповів я автоматично. — Це я винен.

— Ох, я такий нещасний… усе це моя провина… я хочу вбити себе… після цього я не можу жити, як я зможу… — Він знову схлипнув і зайшовся риданнями.

— Френсісе, припиніть скиглити. Послухайте, як ви знайшли мене?

— Я знайшов у вас на столі листа від агента… і подумав, що ви можете бути там… я мусив знайти вас… Ох, Бредлі. Я був у пеклі, у пеклі, ніхто не знав, де ви… як подумаю, що таке сталося, а ви навіть не знаєте… я надіслав телеграму вчора пізно вночі, але вони сказали, що вона надійде тільки сьогодні зранку.

— Я щойно одержав її. Тримайтеся. Просто заспокойтеся й тримайтеся.

Я мовчки стояв у косих променях сонця й дивився на дірчастий бетон телефонної будки. Мені хотілося плакати, вона не могла померти; невже тепер усьому край, геть усьому? Я хотів узяти Прісциллу на руки й воскресити. Розпачливо хотілося втішити її та зробити щасливою. Це було б так просто.

— О Господи, о Господи, о Господи, — тихенько бурмотів Френсіс, повторюючи це знову і знову.

— Послухайте, Френсісе. Ще комусь відомо, що я тут? Арнольд знає?

— Ні. Ніхто не знає. Арнольд і Крістіан приходили вчора пізно вночі. Вони зателефонували, і мені довелося розповісти. Але тоді я ще не знайшов листа й сказав їм, що не знаю, де ви.

— Це добре. Нікому не кажіть, де я.

— Але, Бреде, ви