Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

Глава 18

— Насте…

— Не підходь до мене. — Дівчина змахнула рукою, припиняючи чергову спробу наблизитися, згребла свої речі, кидаючи їх у сумку.

— Насте, послухай…

— Ні, — блиснула очима, затримуючись лише на секунду на його обличчі, а потім понеслася у ванну. Він побрів слідом.

— Насте…

— Я бачити тебе не можу. Розумієш? Дай мені дві хвилини, не натрапляй на очі. — Вона почала по одному скидати флакончики все туди ж, поверх одягу.

Навіщо взагалі прийшла? Невже ці манатки потрібні їй настільки? Так під три чорти манатки! Усе до біса! А головне — під три чорти три останніх місяці її життя.

Дивно, але Гліб послухався. Повернувся в спальню, сів на кут ліжка, опустив голову, чекаючи, коли вона вийде.

Він хвилювався, що знайомство з Настиною мамою може вийти не таким вдалим, як їм хотілося б. Хвилювався, що ляпне щось не те, зробить щось, через що жінка насторожиться. Що просто зовні здасться їй занадто нахабним і задоволеним. А сталося… А сталося куди більш жорстоко.

— Забери, і більше… ніколи не телефонуй мені.

Настя вийшла з ванної, кинула сумку в арці, що розділяє спальню й коридор, підійшла.

Їй потрібно було підійти хоча б для того, щоби залишити ключі й подарований телефон. Дівчина точно знала, що в цю квартиру більше не повернеться ніколи, і будь-які речі, які здатні нагадати про нього, теж були не потрібні. Усе це зараз спричиняло в ній тільки огиду і гнів. Трохи до себе, трохи до нього.

На жаль, він, мабуть, сподівався, що ця подія — не смертельна. Замість того, щоби дати змогу спокійно піти, притягнув до себе, обійняв за талію, притулившись лобом до живота.

Настя сіпнулася, він притримав. Знову сіпнулася, вчепилася в плечі, щоби відштовхнути, він не дав.

— Вислухай мене, Насте…

— Ні, — однаково не пустив. — Не хочу нічого слухати, Імагін… Точніше Северов. Ненавиджу, — відвернувшись, вона закусила губу. Боляче було до сліз. Боляче, прикро, гірко, і злість душила. І на нього, і на себе. Інтуїція ж кричала. Не марно. Недарма ж вона так довго опиралася, недарма відчувала небезпеку. Усе недарма. Знала ж, що не можна з ним зв’язуватися. Думала, тому, що він для неї небезпечний, а виявилося, що вже не є небезпечним. Усе, що міг зробити поганого, він уже зробив. Колись… Сім років тому.

— У ту ніч, Олексій, мій друг, порвав з дівчиною. — Ось тільки хто ж її слухає? Чоловік, як і раніше притискався чолом до тканини футболки, заговорив.

— Плювати мені на тебе й на твого друга.

— Поїхав топити горе. Я довго намагався дізнатися, куди саме, а він не відповідав. Я боявся за нього, думав, що наробить дурниць. Він такий… був. Дуже запальний.

Настя закусила губу ще сильніше. Він був запальний. А її батько був інший. Об’єднувало ж їх те, що обидвоє… були.

— Знайшов його в якомусь смердючому барі, посадив на свій байк, повіз тверезіти…

— Ненавиджу, — біль через прикушену шкіру більше не допомагав стримати сліз. Одна покотилася по щоці.

— Я відвіз його на набережну. Холодного душу поблизу не було, зате вода, здається, допомогла. Він пів ночі мені душу виливав, Насте. А я слухав. Навколо так тихо було, добре, а він розповідав спочатку про те, як кохає, потім — як ненавидить, а потім — що йому це все до біса. Головне, я зрозумів, що йому тоді полегшало. Ми знову сіли на байк…

— Хто був за кермом?

— Не пам’ятаю. — Руки Насті зіслизнули з плечей, повисли вздовж тіла. — Я не планував дозволяти йому сідати за кермо. Й гадки не мав, скільки він випив. Так, він ходив впевнено, говорив зрозуміло, але я збирався відвезти його додому сам. Збирався…

— Майже довіз… Пусти мене. Противно.

Не пустив, але руки здригнулися.

— Я не знаю, чи відбулося те, що зараз скажу, у реальності, чи це була захисна реакція організму, але я пам’ятаю, що камінь з-під коліс встрілив мені в лоб, розсік брову.

— На тобі був шолом.

— Я його потім надів, а виїжджав без нього. Кров заливала очі, не хотіла зупинятися. А Олексій… Я не мав дозволяти, але…

— Мені однаково.

— Ні. Тобі не однаково. Ти мене ненавидиш.

— Так. — Гліб скинув на секунду погляд, а Настя не бачила сенсу брехати.

Він скривився, а потім втупився крізь об’єкти й час. На відстань семи років.

— Ми повільно їхали. Олексій сам не хотів поспішати, мабуть, розумів, що не дуже-то зараз здатний на звершення. Ніч, ліхтарі не горіли, ми пленталися практично…

— Мого батька збили на переході, Імагін… Северов. На смерть збили. Ви. Пленталися?

— Він вискочив…

— Не хочу це слухати, — Настя все ж вирвалася. Провела руками по щоках, збираючи злі сльози, відійшла до дверей. — Якого біса ти змінив прізвище? Думав, так просто — був Северов — вбивця, а став Імагін — шляхетний лицар? Відкупився, навіть формально не отримав по заслугах, обтрусився й далі живеш, так? Ненавиджу вас усіх. Тебе, Олексія цього, нехай він і мертвий давно, батька твого, гроші ваші чортові. Ненавиджу!