BooksUkraine.com » Сучасний любовний роман » Всі барви неба, Хелена Власенко 📚 - Українською

Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

84
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Всі барви неба" автора Хелена Власенко. Жанр книги: Сучасний любовний роман. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 100 101
Перейти на сторінку:

 Іншою стороною надії була обіцянка життя. Як би дивно це не звучало, але життя не тільки Вадима, але, як виявилося, і її життя. Нема його – нема її. Чітке, ясне, безапеляційне розуміння факту грубо, нагло постало перед нею. Все що їй потрібно – це просто знати, що він є. Вона справиться з усім, переживе будь-що, зможе все просто знаючи, що він є. Хай навіть не поряд, хай навіть не з нею, хай далеко. Єдиний життєво-необхідний, наче повітря, фактор її життя – це він.

 Чорний, липкий, безпросвітній, страшний відчай тихо, але наполегливо підкрадався до душі в бажанні затоптати, поглинути беззахисну надію, яка попри своє, здавалося, хороше призначення, породжувала страх і біль невідомості. Хотілося, врешті, знати жива вона чи ні. Найнебезпечніша річ – надія, яка не дає нам часом рухатися вперед, тримаючи одночасно між двома «світами».

 Ліна зробила єдине, що спало на думку. Єдине, що могло допомогти і що вона зараз могла зробити. Вона заховала обличчя в долонях та, ігноруючи, напевно, стурбовані питання Олі, почала подумки промовляти всі молитви які знала.

 Ліна втратила зв’язок з реальністю, тому і приблизно не уявляла скільки часу минуло коли до слуху долинув дзвінок її телефону. Дівчина підняла обличчя з долонь і побачила на екрані ім’я – Марія. Огидний страх з новою силою стиснув горло. Ліна потягнулася до телефону поряд тремтячою рукою і не одразу змогла відповісти – він постійно випадав з руки, задерев'янілі пальці не слухались. Врешті вдалося натиснути потрібну кнопку, але стиснуте, мов у лещатах, горло не давало говорити.

-          Ліна, ти просила повідомити тебе, коли будуть новини про Вадима Олександровича, - найдовша і найжахливіша секунда в її житті. - Він в лікарні. В нього численні переломи, але загрози життю немає.

-          В якій лікарні? – прошелестіла голосом Ліна.

-          Швидкої допомоги.

-          Дякую, - тихо відповіла і відклала телефон.

 Ліна знову заховала лице в долоні. Вона сиділа якусь хвилину нерухомо, не наважуючись підпустити до себе почуте, все ще боячись, що це може виявитися неправдою, боячись повірити, що її життя не закінчилося.

 Ліна відчула, що долоні стали мокрими. Вона підняла обличчя і подивилась на них збентеженим поглядом. Сльози самовільно градом котилися щоками. Тіло починало тремтіти спочатку слабо, але тихо переходило в справжню лихоманку.

 Несподівано дівчина відчула як хтось обняв її за плечі.

-          Тихо, тихо. Заспокійся, - співчутливо заговорила Оля. – Хто телефонував? Що ти дізналася? Він живий?

 Ліна не могла говорити – вона просто кивнула.

 Оля сильніше вхопилася обома руками за плечі Ліни і заставила ту подивитися собі в очі:

-          Припини істерику і біжи до нього. Чого ти ще тут? Чого ти чекаєш? – дівчина побачила єдиний спосіб заспокоїти Ліну і злегка струснула її, вертаючи в реальність.

Ліна трохи стихла і нерозуміючим поглядом подивилася на Олю, але за мить в її очах заіскрилася усвідомленість (слова колеги почали доходити до розуміння) і життєва сила.

-          Ти маєш рацію, - слабким голосом, але впевнено заговорила врешті Ліна і не зволікаючи, підвелася та поспішила до виходу, не звертаючи уваги на нагадування Олі про пальто.

 В коридорі дівчина буквально налетіла на Дмитра:

-          Оу-оу, ти куди так мчиш? Я якраз ішов до тебе тільки-но дізнався... – він не договорив.

 Хлопець подивився в її запалені очі, які світилися безумним, хворобливим блиском і все зрозумів.

 Вона більше не його.

 А чи була колись?

-          Прости мене, якщо зможеш. Прошу тебе, - заговорила Ліна поспіхом та хаотично, збиваючись молила Дмитра. – Вибач, але я не можу інакше. Бог свідок, я хотіла, але це не правильно. Для мене завжди буде тільки він. Я боролася з цим давно і не раз і кожного разу програвала. Ти заслуговуєш на щастя і така я тобі не потрібна, а іншою я вже не буду. Вибач.

 Хлопець важко зітхнув і обняв її тремтливе тіло:

-          Я знав. Я, чорт забирай, завжди це знав, але не хотів вірити. Думав, що зможу завоювати тебе. Як бачиш не одна ти програла, - хлопець помовчав хвилину, насолоджуючись останніми їхніми обіймами та врешті заговорив. – Тебе підвезти?

 Ліна обережно відсторонилась і заперечливо захитала головою:

-          Не потрібно, дякую. Візьму таксі, - вона вибачливо посміхнулась, чмокнула його в щоку і не, зволікаючи більше, поспішила своєю дорогою.

 Далі все для неї відбувалось, наче в пришвидшеній зйомці. Вона зловила таксі, дорога її долі, довгі лікарняні коридори, розпитування і пошуки потрібної палати і от вона вже стояла перед необхідними дверима. Ліна обережно відчинила і зайшла.

 Вадим лежав на ліжку, напевно, з половиною тіла в гіпсі, а може і більше і синцями на обличчі. Серце болісно стиснулось. Він відчув її присутність і розплющив очі та глянув на неї. В повітрі повисли невимовлені питання. Ліна просто дивилася на нього, збираючи себе до купи і ніяк не могла заговорити. Вона багато хотіла йому сказати, але навіть не знала з чого почати. Вадим перший перервав мовчанку:

-          Ти звідки тут взялася? Ти перетворюєшся на спеціаліста з несподіваних появлень, - здивовано запитав він і просто «добив» її запитанням. – Ну то чого ти тут?

 Ліна відчула, як злість заповнює середину і витісняє всі інші емоції. Вона підійшла ближче до його ліжка і важко дихаючи, трохи агресивно заговорила:

-          Чого я тут?! Ти серйозно питаєш чого я тут?!

 Він кивнув.

-          Якщо ти задаєш такі питання, то ти найбільший в світі ідіот і я така сама, бо полюбила тебе, - дамбу прорвало і дівчина вже не могла стриматись. – Я думала, що тебе вже нема і не знала, як мені далі прийдеться жити з мертвою душею, а ти задаєш такі дурні питання.

 Її знов немилосердно починало трясти. Вона схопилася рукою за рот і почала нервово ходити з сторони в сторону з усіх сил стримуючи істерику. В якийсь момент вона знов повернулася до нього:

1 ... 100 101
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Всі барви неба, Хелена Власенко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Всі барви неба, Хелена Власенко"