Читати книгу - "Ляльководи, Роберт Хайнлайн"

***

Я прийшов до тями, поволі усвідомлюючи, що мене колисають. Мене це дратувало, я хотів, щоб колисання припинилося: навіть найменший порух завдавав мені нестерпного болю. Я примудрився розплющити одне око — друге не розплющувалося взагалі — і тупо озирнувся довкола в пошуках причини мого роздратування.

Наді мною виднілася підлога машини, але мені довелося витріщатися на неї досить довго, щоб збагнути, що це — справді підлога. Поки я вдивлявся в неї, мені вдалося смутно пригадати, де я є і що трапилося. Мені згадалося круте піке й падіння, і я зрозумів, що врізалися ми не в землю, а у якийсь водний масив — мабуть, у Мексиканську затоку, — але насправді мені було байдуже.

Несподівана думка про батька враз наповнила мене горем і відчаєм. Розірваний ремінь мого сидіння марно теліпався наді мною. Мої руки й досі були зв’язані. Мої щиколотки також, одна рука, схоже, була переламана. Одне око міцно залипло, а дихати було боляче, тож я кинув складати перелік моїх ушкоджень. Батька за кермом не було, і це мене здивувало. З болісним зусиллям я повернув голову, щоб оглянути решту машини своїм здоровим оком. Батько лежав неподалік мене, його голова була десь за метр від моєї. Він був холодний і закривавлений — мені здалося, що він мертвий. Напевне, той метр я долав щонайменше пів години.

Я ліг до нього лицем до лиця, мало не торкаючись його щоки. Наскільки я міг судити, в батькові не лишилося жодної краплини життя, принаймні якщо судити з тої химерної скрюченої пози, в якій він лежав.

— Татку, — хрипко мовив я. А потім заволав: — Татку!

Його повіки затремтіли, але не піднялися.

— Привіт, синку, — прошепотів він. — Спасибі тобі, хлопче, спасибі.... — Його голос завмер.

Я хотів струснути його, але тільки й зміг, що закричати:

— Татку, прокидайся! З тобою все гаразд?

Він знову заговорив так, наче мовити кожне слово було для нього болісним завданням.

— Твоя матір. просила передати. що вона пишалася тобою.

Його голос знову завмер, а дихання стало важким, в ньому з’явився отой зловісний звук сухої тріски.

— Татку, — схлипнув я, — не помирай, бо я без тебе не зможу.

Його очі широко розкрилися.

— Та ні, синку, зможеш. — Він замовк, важко дихаючи, а потім додав: — Мені так боляче, хлопчику.

Його очі знову заплющилися.

Більше з нього я нічого не витягнув, хоча волав і верещав. А потім припав до нього щокою, і мої сльози змішалися з брудом і кров’ю.

РОЗДІЛ 35

А тепер — на зачищення Титана!

Кожен із нас, хто збирається в дальню дорогу, пише один із таких звітів, бо ми знаємо, що можемо не повернутися. Якщо не повернемося, то це буде нашою спадщиною вільним людям — все, чого ми навчилися, і все, що ми знаємо про те, як функціонують паразити з Титана, і що їм потрібно протиставити. Незважаючи на майже повний успіх операції «Милосердя», немає підстав вважати, що всі слимаки повиздихали. Не далі як минулого тижня повідомлялося, що на території Юкон застрелили ведмедя зі слимаком на спині.

Людська спільнота завжди має бути насторожі; особливо вона має бути насторожі років через двадцять п’ять віднині, якщо повернемося не ми, а летючі тарілки. Ми не знаємо, чому потвори з Титана слідують двадцятидев’ятирічному циклу сатурнального року, але факт залишається фактом. Людство має багато циклів, які збігаються із земним роком; причини можуть бути так само простими і в титанців. Ми сподіваємося, що вони виявляють активність лише в один із періодів їхнього року, і якщо це так, то операція «Помста» може завершитися тріумфальним успіхом. Ні, ми не розраховуємо на легку прогулянку. Я візьму участь у цій операції як прикладний психолог (звучить екзотично, еге ж?), але я також і військовик, як і кожен із нас — від капелана й до кухаря. Свій вибір ми зробили раз і назавжди. Ми покажемо цим слимакам, що вони зробили велику помилку, зв’язавшись із найжорсткішою, найпідступнішою, найсмертоноснішою, найнепоступливішою і найталановитішою формою життя в нашому шматочку космічного простору, з істотами, яких можна вбити, але не упокорити.

Я маю свою особисту надію, що ми знайдемо той чи інший спосіб врятувати маленьких ельфів-андрогінів. Ми не змогли врятувати жодного з них у тарілці, яку виявили під Канзас-Сіті вже після того, як війна скінчилася, але це нічого не значить. Сподіваюся, ми з ельфами порозуміємося. Можливо, вони є справжніми аборигенами Титана, і аж ніяк не родичами слимаків.

Виконаємо ми свою місію чи ні, але людство має підтримувати свою цілком заслужену репутацію жорстоких створінь. Якщо слимаки нас хоч чогось навчили, то це здатності, не вагаючись, боротися за свободу будь-де, будь-коли і з повною віддачею. Якби ми цього не навчилися, то цілком заслужено зайняли б почесне місце разом із динозаврами: «Агов, диплодоки, посуньтеся! Ми вже готові до вимирання!».

Бо хтозна, які несподівані смертельні пастки криються в глибинах нашого Всесвіту. Слимаки можуть здатися простими, щирими і вельми приязними у порівнянні, скажімо, з аборигенами планети Сіріус. Якщо це тільки початок, то нам слід винести з нього всі необхідні уроки. Ми гадали, що космос порожній і що ми автоматично стаємо володарями всесвіту — навіть «завоювавши» космос, ми так гадали. Що Марс вже помер, а Венера ще тільки зароджується. Отже, якщо людина хоче бути господарем, або принаймні шанованим сусідом, то їй доведеться за це воювати. Треба орала перекувати на мечі; зворотний шлях — це бабусина казка.

Кожен із нас, хто візьме участь в експедиції, щонайменше один раз побував у полоні слимаків. Тільки той, хто був керований ними, знає, якими підступними бувають слимаки, що з ними треба постійно бути насторожі, і як глибоко треба їх ненавидіти, аби мати натхнення з ними боротися. Кажуть, що космічна подорож триватиме близько дванадцяти років, і це дасть нам із Мері достатньо часу, щоб завершити наш медовий місяць. Так, Мері також вирушає разом із нами. Більшість із нас — одружені пари, а