Читати книгу - "Бути другом, Інна Турянська"

 Нарешті приїхали Дінині батьки, мати одразу ж пішла до неї, а Олексій Несторович зупинився на мить і глянув Артуру в очі. Той невпевнено простяг руку для привітання і запитав:

— Як вона? 

Артур несміло кинув поглянув в бік Діни. Жінка все ще плакала в маминих обіймах. 

— Вона …вона розбита…, — сказав Артур, ледве ворушачи губами.

 Олексій Несторович поплескав його по плечі, намагаючись підтримати.

— Ми всі розбиті. За кілька днів будуть похорони…навіть не знаю, як вона то витримає. Там навіть немає з ким попрощатися, — сказав він,  натякаючи на те, що тіла Степана, швидше за все, не буде. 

Артур відчув, як йому стало погано. Наче він знову опинився в катівні, як тоді… на війні. Наче йому живцем виривають серце, випалюють душу і ставлять клеймо самотності розпеченою жердиною… назавжди... Він знову став одинаком. Просто ніким. Самотній каліка, що втратив усе: кохання, дружбу, сім'ю. 

— Вибачте,  можна я піду, — сказав Артур, ще раз зиркнувши на Діну. — Я дуже співчуваю вам, — додав і тепер вже сам поклав руку на плече Степанового батька, неначе намагався поділитися хоча б частинкою свого горя.

Втомлено пошкутильгав до автівки. Сів за кермо і поїхав. Куди? Уявлення не мав…просто вперед. 

“Як же так, Степане, ти ж обіцяв! Обіцяв повернутися! Обіцяв…обіцяв…”.

На задньому сидінні лежали подарунок та квіти – свідчення того, що це мало бути щасливе свято. Він різко загальмував і, не думаючи, викинув усе це на узбіччя. Відчуття порожнечі стало нестерпним – квартира була темною, лиш крізь вікно пробиралося слабке світло ліхтарів, коли він повернувся. Різким рухом запнув штори й безпорадно опустився на диван, один… 

###