Читати книгу - "Санаторійна зона"

– Я бачу, що ти поділяєш мою думку, – сказав товариш Вовчик.

– Я її цілком поділяю.

– Ну, так тоді допомагай мені, друже. Я думаю зараз атакувати наших дам і сподіваюсь, що сьогодні вночі ми будемо з ними пиячити.

– Але де ж ми з ними зійдемось? – спитав Карамазов.

– Про це я вже подумав. Годині о восьмій ми сядемо в каюк, заберемо з собою що треба й поїдемо на Зелену Косу. Там можна буде навіть огнище розвести.

На Зелену Косу? Прекрасно. Як це він про неї не подумав. Це ж такий затишний куточок, що кращого й не треба. Там навіть можна буде й заночувати… саме в копицях сіна.

– Ти добре придумав, – сказав Карамазов. – Я з охотою підтримаю тебе.

Товариш Вовчик ще раз від задоволення крякнув і змовк: вони вже були біля флоберівських дам.

– Що ви там секретничаєте? – спитала тьотя Клава, коли каюк легко сів на пісок пляжу.

– Це я кажу Вовчикові, – знайшовся Дмитрій, – що пора вже вас познайомити з моєю дружиною.

– Ти це серйозно говориш? – спитала Аглая, примружуючи очі.

– Цілком серйозно… і ми зробимо так: я вас познайомлю з Ганною, а ви нас познайомите з чоловіком тьоті Клави.

Аглая поспішила погодитись. Більше того: вона гадає, що треба це зробити сьогодні увечері.

– Тільки не сьогодні, – кинув товариш Вовчик і поінформував дам про свій план щодо випивки.

Дами план прийняли, але Аглая сказала, що перш за все вона хоче познайомитися із Ганною.

– Чому це «перш за все»? – незадоволено спитав Дмитрій. – На цю історію ще буде час.

– Але й на випивку буде час, – уперто сказала Аглая.

Вона так рішуче стояла на своєму, що за кілька хвилин Вовчик уже виходив із себе. Тоді дами несподівано почали вдягатись і демонстративно покинули пляж.

– І на чорта тобі треба було говорити про це знайомство? – незадоволено сказав лінгвіст.

Але Карамазов і сам проклинав себе за необачність. У всякому разі, друзі вже знали Аглаю і зрозуміли, що ніякої вечірки не можна влаштувати, доки вони не задовольнять цю капризну й уперту дівчину.

VI

Звести Аглаю з Ганною вдалось тільки на четвертий день після розмови на річному пляжі. Це трапилось увечері біля хвіртки, саме на тому місці, відкіля флоберівські дами починали чергову гулянку з своїми кавалерами. Зустріч була холодна, і це особливо відчула Ганна.

– Чого це ви так цураєтесь громади? – спитала Аглая, беручи під руку дружину Карамазова.

– Відкіля це ви взяли? – в свою чергу підвела брови Ганна.

– От тобі й маєш! Скільки вже часу живемо тут, а вас жодного разу не бачили на вулиці. Хіба це не замкнутість?

– Ганна страшенна індивідуалістка, – пожартував товариш Вовчик.

Тьотя Клава ні з того ні з сього засміялась дрібненьким і негарним смішком.

– А я от думаю, що тут зовсім інша причина, – сказала Аглая. – Ти, Дімі, як думаєш?

Карамазов іздригнув. Він зовсім не чекав, що Аглая буде так фамільярно поводитись із ним у присутності Ганни.

– Я вас прослухав, – червоніючи сказав він. – Про що ви там?

– Цебто я?

– Ну да, ви!

– Ти подумай, тьотю Клаво, – засміялась Аглая. – Він уже до мене звертається на «ви».

– Ха, ха! – знову розсипалась дрібним і неприємним смішком друга флоберівська дама.

Утворилось ніякове становище. Таке ніякове, що навіть товариш Вовчик відчув це.

– Ви Дмитрія не зрозуміли, – раптом спокійним голосом сказала Ганна. – Він під цим «ви» мав на увазі й вас, і мене.

– Ти, Дімі, підтверджуєш це? – спитала Аглая і уважно, навіть з деякою повагою подивилась на Ганну.

– Звичайно, – зрушив плечима Дмитрій і вийняв портсигара.

Він уже взяв себе в руки, і обличчя йому було спокійне.

– Так от що, – сказала Аглая. – Чи не тому ви так рідко виходите на вулицю, що не хочете зустрічатись із міщанками?… Так би мовити, тікаєте від обивательського оточення? Я не помиляюсь?

– Я тільки не знаю, кого ви маєте за міщан? – спокійно спитала Ганна.

– Кого я маю? Ну хоч би саму себе, тьотю Клаву й так далі.

– Я вас так мало знаю, що вважати вас за міщан поки що не ризикую.

– Ну, а як узнаєте – тоді ризикнете?

Ганна взяла свою косу й положила її на груди. Вона помовчала декілька секунд і нарешті сказала:

– Тут і ризикувати нічого. Коли ви міщанки, то, значить, міщанки… Але я сподіваюсь, що маю справу з людьми іншого ґатунку.

Тьотя Клава по-солдатськи скинула свою голубу парасольку на плече і взяла праву руку «під козирок».

– Рад стараться, ваше-ство! – чітко сказала вона, звертаючись до товариша Вовчика.

Знову утворилось ніякове становище. Ганна, звичайно, зрозуміла, що тьотя Клава глузує з неї, але тепер вона вже не зуміла розрядити напружену атмосферу й мовчки дивилась убік.

– Давайте покинемо ці розмови, – сказав товариш Вовчик.

– Навіщо це робити? – промовила Аглая. – Ця тема дуже цікава… Ти, Дімі, як гадаєш?

Карамазов нічого не відповів на це запитання і раптом зробив кілька кроків убік.

– Почекайте мене, будь ласка, хвилини дві. Я зараз буду тут.

– Це ж ти куди збираєшся втекти? – не без іронії сказала Аглая.

– Нікуди я не думаю тікати, – грубо кинув Карамазов. – Я йду в буфет води напитись.

– А чому ти думаєш, що ми води не хочемо? Правда, Ганно?

– Так, і я хочу води, – сказала Карамазова.

– Ну, так тоді ходімте всі, – незадоволено кинув Дмитрій.

Вони вже стояли посеред базару, недалеко від «буфету найкращих фіалок І. Л. Карасика». Саме в цей буфет і рушили вони.

– Я думаю, – сказала Аглая, сходячи на ґанок, – що шановний І. Л. Карасик угостить нас не тільки фіалкою, але й святою водою?

– Про що ви говорите, баришня? – спитав крамар, люб’язно усміхаючись.

– Я говорю про святу воду, цебто – про горілку.

– Ви, очевидно, гадаєте, що я, крім фіалки, продаю ще й горілку з-під поли? – ображено cказав І. Л. Карасик.

– Я не тільки гадаю, але й певна, що це так.

Крамар із задоволенням подивився на своїх гостей і раптом заметушився біля столиків.

– Ну, коли ви так певні, то хай буде по-вашому… Якої ж вам горілки треба і скільки ви її подужаєте?

Компанія зареготала: мовляв, так би й давно. І нічого куражитись. Хіба вони не знають, що І. Л. Карасик симпатична людина і, як усяка симпатична людина, вміє кожному прислужитись?

– Ми серйозно будемо пити горілку? – сказав Карамазов (він