Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

ураженим страхом мешканцям злощасного дому на Садовій, достеменно сказати, звичайно ж, не можна. Якщо вони були, то куди вони безпосередньо рушили, так само не знає ніхто. Де вони розділилися, також не можемо сказати, та знаємо, що приблизно за чверть години після початку пожежі на Садовій, біля дзеркальних дверей Торгсіну на Смоленському ринку[370] з’явився довгий громадянин у картатому костюмі і з ним чорний здоровий кіт.

Спритно вихляючи поміж перехожих, громадянин відчинив зовнішні двері магазину. Та тут маленький, кощавий та вкрай недоброзичливий швайцар перепинив йому шлях і роздратовано сказав:

— З котами не можна!

— Я вибачаюся, — забрязкотів довгий та приклав вузлувату руку до вуха, як туговухий, — з котами, ви кажете? А де ж ви бачите кота?

Швайцар вилупив очі, й було через що: жодного кота біля ніг громадянина вже не виявилося, а з-за плеча його натомість вихилявся й поривавсь до магазину товстун у драній кепці, який і справді дещо скидався пикою на кота. В руках товстун мав примуса.

Ці двійко відвідувачів чогось не сподобалися швайцарові-мізантропу.

— В нас тільки на валюту, — прохарчав він, роздратовано дивлячись з-під кошлатих, неначе міллю поїдених сивих брів.

— Дорогий мій, — забрязкотів довгий, виблискуючи оком з розбитого пенсне, — а звідки ж вам відомо, що я її не маю? Ви судите з костюма? Ніколи не робіть цього, щонайбезцінніший страже! Ви можете помилитися, і то вельми тяжко помилитися. Перечитайте ще раз хоча б історію знаменитого каліфа Гарун-аль-Рашида[371]. Але в цьому разі, полишаючи цю історію дочасу осторонь, хочу сказати вам, що нажаліюся на вас завідувачеві та порозказую йому про вас таких речей, що чи не привелося б вам покинути вашого поста між блискучими дзеркальними дверима.

— Я маю, може, повен примус валюти, — запально устряв до розмови котоподібний товстун, просто-таки пручи до магазину.

Ззаду вже напирала й злостилася публіка. З ненавистю й сумнівом дивлячись на диковинну парочку, швайцар посторонився, і наші знайомі, Коров’єв і Бегемот, опинилися в магазині. Тут вони насамперед обгляділися, а тоді лунким голосом, чутним геть у кожнісінькому куточку, Коров’єв оголосив:

— Прекрасний магазин! Дуже, дуже гарний магазин. Публіка від прилавків обернулася й чомусь із подивом поглянула на промовця, хоча хвалити магазин той мав усі підстави.

Сотні штук ситцю найрозкішніших барв виднілися в клітках полиць. За ними громадилися міткалі й шифони й сукна фрачні. У перспективу йшли цілі штабелі коробок із взуттям, і кількоро громадянок сиділи на низеньких стільчиках, маючи праву ногу в старому, поношеному черевику, а ліву— в новому блискучому човнику, якою вони й тупали заклопотано в килимок. Десь у глибині за рогом співали й грали патефони.

Та, минаючи усі ці спокуси, Коров’єв і Бегемот попрямували впрост до стику гастрономічного та кондитерського відділень. Тут було дуже просторо, громадянки в хусточках та беретиках не напирали на прилавки, як у ситцевому відділенні.

Низенький, зовсім квадратний чоловік, виголений до синяви, в рогових окулярах, у новенькому капелюсі, не пом’ятому та без патьоків на стрічці, в бузковому пальті та лайкових рудих рукавичках, стояв край прилавка й щось наказово мугикав. Продавець в чистому білому халаті й синій шапочці обслуговував бузкового клієнта. Гостролезим ножем, дуже схожим на ножа, викраденого Левієм Матвієм, він знімав з жирної плачливої рожевої лососини її схожу на зміїну із сріблястим відлиском шкуру.

— І це відділення чудове, — врочисто признав Коров’єв, — і іноземець симпатичний, — він доброзичливо вказав пальцем на бузкову спину.

— Ні, Фаґоте, ні, — задумливо відповів Бегемот, — ти, голубе, помиляєшся. В обличчі бузкового джентльмена чогось бракує, як на мене.

Бузкова спина здригнулася, але, мабуть, випадково, бо ж не міг іноземець зрозуміти те, що казали руською Коров’єв та його супутник.

— Кароші? — суворо запитував бузковий покупець.

— Знаменита! — відповідав продавець, кокетливо колупаючи вістрям ножа під шкурою.

— Кароші люблю, плахой — нет, — суворо казав іноземець.

— Аякже! — палко відповідав продавець.

Тут наші знайомі відійшли від іноземця з його лососиною до краю кондитерського прилавку.

— Гаряче сьогодні, — звернувся Коров’єв до молоденької червонощокої продавчині й не дістав від неї жодної відповіді на це. — Почому мандарини? — поспитався тоді в неї Коров’єв.

— Тридцять копійок кіло, — відповіла продавчиня.

— Усе кусається, — зітхнувши, зазначив Коров’єв, — ех, ех… — він трохи ще подумав і запросив свого супутника: — Їж, Бегемоте.

Товстун узяв свого примуса під пахву, заволодів верхнім мандарином у піраміді і, тут-таки зі шкурою зжерши його, узявся до другого.

Продавчиню пройняв смертельний жах.

— Ви з глузду з’їхали! — скрикнула вона, втрачаючи свій рум’янець. — Чека давайте! Чека! — і вона впустила конфектні щипці[372].

— Душечко, любко, красуню, — засичав Коров’єв, перевалюючись через прилавок і підморгуючи продавчині, — не при валюті ми сьогодні… ну що ж поробиш! Але, клянуся вам, наступного разу, і аж ніяк не пізніше понеділка, віддамо усе чистоганом. Ми тут неподалік, на Садовій, де пожежа…

Бегемот, проковтнувши третього мандарина, сунув лапу до хитрої споруди з шоколадних плиток, висмикнув одну долішню, через що, звичайно ж, усе завалилося, і проковтнув її разом із золотою обгорткою.

Продавці за рибним прилавком неначе скам’яніли зі своїми ножами в руках, бузковий іноземець повернувся до грабіжників, і тут виявилося, що Бегемот не мав рації: бузковому не бракувало чогось в обличчі, а навпаки, радше було зайве — драглисті щоки та метушливі очі.

Геть споловівши, продавчиня тужливо прокричала на увесь магазин:

— Палйосич! Палйосич!

Публіка із ситцевого відділення посунула на цей крик, а Бегемот відійшов від кондитерських спокус і запустив лапу до бочки з написом «Оселедець керченський відбірний», витяг двійко оселедців і проковтнув їх, виплюнувши хвости.

— Палйосич! — повторився відчайдушний крик за прилавком кондитерського, а за рибним прилавком гаркнув продавець в еспаньйолці[373]:

— Ти що ж ото робиш, гад?!

Павло Йосипович вже поспішав до місця дії. Це був показний чоловік у білому чистому халаті, як хірург, і з оливцем, що стирчав із кишені. Павло Йосипович, видно, був досвідченою людиною. Побачивши в роті Бегемота хвіст третього оселедця, він умить оцінив становище, геть усе збагнув і, не заходячи в жодні суперечки з нахабами, махнув у далечінь рукою, скомандувавши:

— Сюрчи!

На ріг Смоленського з дзеркальних дверей вилетів швайцар і залився зловіщим сюрчанням. Публіка стала обступати негідників, і тоді до діла забрався Коров’єв.

— Громадяни! — тремким тоненьким голосом прокричав він. — Що ж воно робиться? Га? Дозвольте вас про це запитати! Бідна людина, — Коров’єв підпустив тремтіння до свого голосу й вказав на Бегемота, який негайно скроїв плаксиву фізіономію, — бідна людина цілий день ладить примуси; вона зголодніла… а звідки ж їй узяти валюту?

Павло