Читати книгу - "Сестра Керри"

— Піду пройдуся, — пробурмотів він собі під ніс і побрів безцільно, почуваючи просто потребу рухатись.

Керрі побувала спочатку у місіс Бермудес — її адреса була найближча. Контора містилась у старовинному будинку, пристосованому під установи, і складалася з двох кімнат; із першої, вікнами на двір, до другої, темної, вели двері з написом: «Стороннім вхід заборонено».

Коли Керрі ввійшла, в конторі мовчки сиділо кілька чоловіків, які нічогісінько не робили. Вона почекала, чи не зверне хтось на неї увагу. В цей час двері задньої кімнати відчинились, і звідти вийшли дві надзвичайно мужоподібні жінки у вузеньких костюмах з білими комірцями й манжетами. За ними виступала огрядна дама років сорока п’яти зі світлим волоссям, проникливими очима і загалом дуже добродушна на вигляд. У всякому разі, вона усміхалась.

— Так не забудьте ж, — промовила одна з мужоподібних жінок.

— Ні, не забуду, — відповіла товстуха. — Заждіть-но, а де ви будете на початку лютого?

— У Піттсбургу, — відповіла та.

— Я напишу вам туди.

— Добре, — відповіла відвідувачка, і обидві вийшли.

Усмішка на обличчі товстухи одразу ж зникла, воно стало сухо діловитим. Вона озирнулась і спинила гострий погляд на Керрі.

— Ну, добродійко, — промовила вона, — чим можу служити?

— Ви місіс Бермудес?

— Так.

— Бачте, — заговорила Керрі, не знаючи, з чого почати, — я б хотіла знати, чи ви влаштовуєте на сцену?

— Так.

— Ви б не могли влаштувати мене?

— Ви вже маєте досвід?

— Дуже невеликий, — промовила Керрі.

— З якою трупою ви виступали?

— О, ні з якою, — відповіла Керрі.— Це був просто спектакль, влаштований…

— Розумію, — перебила її товстуха. — Ні, саме зараз я нічого не можу вам запропонувати.

Обличчя Керрі витяглось.

— Вам треба набути досвіду в Нью-Йорку, — додала «добродушна» місіс Бермудес, — але на всякий випадок залиште нам свою адресу.

Керрі не рухалася з місця, проводжаючи поглядом товстуху, яка зникла в своєму кабінеті.

— Ваша адреса? — спитала молода дівчина, що сиділа за письмовим столом.

— Місіс Джордж Вілер, — почала Керрі, підходячи ближче.

Дівчина записала докладну адресу і відпустила Керрі.

Майже те ж саме повторилося в конторі містера Дженкса, з тією різницею, що на прощання він сказав:

— Якби ви виступали в якому-небудь з місцевих театрів або мали програму зі своїм ім’ям, я б міг що-небудь для вас придумати.

У третьому місці її спитали:

— Яку саме роботу ви шукаєте?

— Що ви хочете цим сказати? — опитала Керрі.

— Ну, де саме ви б хотіли виступати: в комедії, у водевілі, чи, може, в хорі?

— Я б хотіла одержати роль в якій-небудь п’єсі,— відповіла Керрі.

— Ну, — сказав на це театральний агент, — це вам дещо коштуватиме.

— Скільки? — спитала Керрі.

Така можливість, як це не смішно, не приходила їй у голову.

— Ну, це вже ви самі повинні вирішувати, — відповів той лукаво.

Керрі здивовано глянула на нього. Вона не знала, що далі казати.

— Ви б могли мені дістати роль, якби я заплатила?

— Якщо я цього не зроблю, ви одержуєте свої гроші назад.

— Ах, так! — промовила Керрі.

Агент побачив, що має справу з зовсім недосвідченою людиною, і тому він провадив:

— Вам треба внести принаймні п’ятдесят доларів. Ніхто не буде з вами морочитися за меншу суму.

Керрі почала розуміти.

Дякую, — сказала вона. — Я подумаю.

Вона рушила до дверей, але пригадала щось і спитала ще:

— А скоро ви б могли знайти мені місце?

— Ну, це важко сказати, — відповів агент. — Можливо, за тиждень, а може, й за місяць. У всякому разі, ви одержали б першу підходящу вакансію.

— Розумію— сказала Керрі, злегка усміхнулася з чемності й вийшла.

Агент хвилину подумав, потім промовив сам до себе:

— Просто смішно, як ці жінки прагнуть попасти на сцену!

Комбінація з п’ятдесятьма доларами примусила Керрі замислитись. «Вони ж можуть взяти гроші і нічого не зробити», — думала вона. У неї були деякі коштовності — каблучка з діамантом, брошка і ще деякі дрібнички. Можливо, їй дали б за них п’ятдесят доларів у ломбарді.

Герствуд встиг уже повернутись. Він не думав, що вона ходитиме так довго.

— Ну, що? — промовив він, не наважуючись спитати навпростець, чи пощастило їй щось знайти.

— Я ще нічого не знайшла, — відповіла Керрі, скидаючи рукавички, — Всі вони вимагають гроші наперед.

— Скільки? — сош'гав Герствуд.

— П’ятдесят доларів.

— Нічого собі!

— Що ж, вони такі, як і всі. На жаль, не можна бути певним, що вони дістануть щось, навіть після того, як їм заплатиш.

— Ну я б не рискував п’ятдесятьма доларами на таких умовах, — заявив Герствуд так, ніби тримав гроші в руках і мав вирішувати.

— Не знаю, що робити, — промовила Керрі.— Спробую ще побувати в кого-небудь з антрепренерів.

Герствуд байдуже слухав, уже нездатний розуміти весь жах свого становища. Він злегка погойдувався туди й сюди в кріслі і гриз ніготь. Йому здавалось, що все так і повинно бути. Згодом він ще покаже себе.

РОЗДІЛ XXXVIII

У казковім царстві розваг. Невблаганне життя

На другим день Керрі знову вирушила на розшуки і, побувавши в «Казино», переконалась, що знайти місце хористки не легше, ніж будь-яке інше. Гарненькі дівчата, здатні вишикуватись в ряд, не менш численні, ніж чорнороби, здатні орудувати киркою. Керрі переконалась також, що в театрах звертають увагу тільки на зовнішність прохачок. Ні їхня думка про свої здібності, ні ці здібності нікого не цікавили.

— Де я можна бачити містера Грея? — спитала вона похмурого швейцара біля артистичного входу театру «Казино».

— Він зараз зайнятий і нікого не приймає.

— Ви не знаєте, коли я могла б його побачити?

— Він вам призначив прийти сьогодні?

— Ні.

— Тоді вам доведеться звернутись у його приймальпю.

— О боже! — вигукнула Керрі.— Де ж його приймальня?

Швейцар сказав.

Керрі розуміла, що зараз не варто туди йти, все одно його там немає. Нічого іншого не лишалось, як тим часом іти шукати в інших місцях.

А в інших місцях повторювалася та сама невесела історія. Містер Дейлі приймав тільки тих, з ким це було заздалегідь умовлено. А Керрі просиділа цілу годину в брудній приймальні, вирішивши подолати всі перешкоди, — і тільки тоді почула про це від спокійного, байдужого містера Дорні.

— Вам треба написати йому і попросити прийняти вас.

І Керрі пішла ні з чим.

У театрі «Емпайр» вона зустріла цілий рій надзвичайно неуважних і байдужих людей. Там панувала розкіш, вишуканість і неприступність.

У «Ліцеї» вона опинилася в одному з тих невеличких, завішаних килимами й портьєрами кабінетів десь попід сходами, де одразу відчуваєш величність усіх без винятку осіб, причетних до цього храму мистецтва. Кожен касир, швейцар чи помічник адміністратора були