Читати книгу - "Сестра Керри"

«Покора — і ще раз покора! Кажи, що тобі потрібно. Кажи швидше, кажи злякано і без тіні самоповаги. І якщо це не дуже нас обтяжить, ми подумаємо, що можна для тебе зробити!»

Ось яка атмосфера панувала в «Ліцеї» та й в усіх інших антрепренерів. Ці дрібні підприємці теж царі у своїх володіннях.

Стомлена поверталась Керрі додому. Усі її старання привели тільки до того, що вона зовсім занепала духом.

Увечері Герствуд вислухав докладну розповідь про її втомні й безплідні шукання.

— Мені так і не вдалося нікого з них побачити! — сказала Керрі.— Я все ходила й ходила і чекала без кінця.

Герствуд мовчав і тільки дивився на неї.

— Очевидно, без друзів нікуди не проб’єшся, — зовсім безпорадно додала вона.

Герствуд розумів, що справа нелегка, проте це зовсім не здавалося йому таким страшним. Керрі просто втомлена й засмучена, але це нічого, тепер вона може відпочити. Із крісла-гойдалки світ виглядає не таким уже й безнадійним, здається, що найгірше ніколи не настане. Попереду ще є завтрашній день.

Завтрашній день настав, за ним ще один, і ще…

Нарешті Керрі якось пощастило побачити антрепренера театру «Казино».

— Зайдіть у понеділок, — сказав він. — Можливо, у нас стануться якісь зміни.

Це був високий чоловік, вгодований і вичепурений, що дивився на жінок, як на породистих коней. А Керрі була гарненька і граціозна. Вона може придатись, навіть якщо й не має досвіду. Один із власників театру недавно зауважив, що серед хористок щось малувато гарненьких.

До понеділка лишалось ще кілька днів, а перше число вже наближалось. Керрі була стурбована, як ніколи доти.

— А ти й справді шукаєш роботу, коли йдеш із дому? — спитала вона Герствуда якось уранці, знесилившись від прикрих думок.

— Звичайно, шукаю, — відповів він ображеним тоном, хоч його й не дуже схвилювала така принизлива підозра.

— На твоєму місці я б узялася за будь-яку роботу, — сказала вона, — хоч тимчасово. Адже перше число вже не далеко.

Вона була втіленням розпачу.

Герствуд відклав газети і почав перевдягатись.

«Треба щось пошукати, — думав він. — Треба піти і подивитись, може, якась броварня влаштує мене куди-небудь. Так, якщо трапиться місце буфетника, доведеться, мабуть, погодитись».

Його паломництво і на цей раз не відрізнялось від попередніх. Одна-дві не дуже ввічливі відмови, і вся його відвага зникла.

«Ні до чого це все, — вирішив він. — Час уже вертатись додому».

Тепер, коли гроші вже кінчались, він почав помічати, що навіть кращий його костюм виглядає не блискуче. Це було дуже прикро.

Керрі повернулась значно пізніше.

— Я сьогодні побувала в кількох театрах вар’єте, — сказала вона. — Треба мати готовий репертуар. Без цього вони не приймають.

— А я бачився де з ким із пивоварів, — промовив Герствуд. — Один з них обіцяв влаштувати мене тижнів через два-три.

Бачачи, в якому вона розпачі, він мусив прикриватись хоч брехнею. Млявість захищалась перед енергією.

У понеділок Керрі знову пішла в «Казино».

— Хіба я сказав вам зайти сьогодні? — спитав антрепренер, обводячи поглядом прохачку, що стояла перед ним.

— Ви сказали — «в понеділок», — розгублено відповіла Керрі.

— Маєте який-небудь досвід? — спитав він досить суворо.

Керрі призналася, що ніякого досвіду не має.

Він знову обвів її поглядом, перегортаючи далі якісь папери. Він потай милувався цією гарненькою молодою жінкою із стурбованим обличчям.

— Приходьте в театр завтра вранці,— сказав він.

Серце Керрі мало не вискочило з грудей.

— Добре, — насилу спромоглася вона вимовити.

Вона зрозуміла, що він справді хоче прийняти її, і рушила до дверей.

Невже він дасть їй роботу? О боже милостивий, невже можливе таке щастя?

Гамір великого міста, що долинав крізь розчинені вікна, одразу здався їй приємною музикою.

І ніби у відповідь на її сумніви, остаточно розганяючи їх, різкий голос додав:

— Глядіть же, приходьте вчасно, бо як спізнитесь, то вас не потребуватимуть.

Керрі хутенько вийшла. Тепер її не турбувала Герствудова бездіяльність. У неї є робота! У неї є робота! Ці слова бриніли в її вухах, наче пісня.

Вона була в такому захваті, що їй не терпілося швидше розповісти про свою радість Герствудові. Але поки Керрі дійшла до дому, вона встигла зіставити факти, і їй упала в око дивна річ: їй пощастило знайти роботу за два-три тижні, а він ледарює ось уже скільки місяців.

«Чом же він нічого не знаходить? — просто спитала вона себе. — Якщо мені пощастило, то він і поготів міг би щось знайти. І не так воно тяжко мені було».

Вона забула про свою молодість і вроду. Хіба ж могла вона, в своєму піднесенні, зрозуміти, якою перепоною на шляху людини стає вік?

Такий завжди є голос успіху.

Проте вона все ж не змогла зберегти свою таємницю. Вона намагалася триматись спокійно, байдуже, але прикидання було надто видиме.

— Ну що? — спитав Герствуд, прочитавши в неї на обличчі радість. -

— Я знайшла роботу!

— Справді? — промовив він, зітхаючи з полегкістю.

— Так.

— Що ж це за робота? — спитав він, і його раптом опанувала певність, що тепер і йому попадеться щось добре.

— Хористкою, — відповіла вона.

— Це не в «Казино», як ти розповідала?

— Так, у «Казино», — відповіла Керрі.— Завтра я вже йду на репетицію.

Керрі була така щаслива, що охоче почала розповідати. Герствуд, вислухавши її, спитав:

— А ти вже знаєш, скільки будеш одержувати?

— Ні, я не хотіла питати. Здається, вони платять доларів дванадцять-чотирнадцять на тиждень.

— Так, я теж так думаю, — сказав Герствуд.

Того дня, коли трохи розвіялась їхня тривога, у них був добрий обід. Герствуд вийшов поголитись і повернувся з величеньким шматком філе на печеню.

«Ну, завтра і я піду пошукаю», — подумав він і з новою надією підвів очі, завжди тепер втуплені в землю.

На ранок Керрі з’явилася вчасно, і її поставили в кордебалеті з іншими хористками. Перед нею відкрився величезний порожній напівтемний театральний зал, пишно оздоблений; після вчорашньої вистави з нього ще не встигли вивітритися пахощі парфумів і дух розкоші. Її огорнув священний трепет і радість. Вона благословляла цю казку, що стала дійсністю. Так, вона докладе всіх зусиль, щоб бути гідною цього місця! Воно підносить її над масою, рятує від бездіяльності, злиднів і нікчемності. Щоб побачити це видовище, люди приїжджають сюди вичепурені, в каретах. Тут — осереддя блиску й веселощів. І вона, Керрі,— частка цього!

о, якби тільки зостатись тут назавжди, і які щасливі будуть тоді всі дні її життя!

— Як вас звуть? — спитав режисер, що провадив репетицію.

— Маденда, — відповіла вона, миттю пригадавши ім’я, що