Читати книгу - "Молодий місяць"

— І ми також відвідаємо вас, — пообіцяв Гай, раптом його очі наполовину заплющилися, немов у ящірки, яка дивиться на тебе пильним поглядом. — Аби переконатися, що ви виконуєте всі умови зі свого боку. На вашому місці я б не барився. Ми ніколи не даємо другого шансу.

Щелепи Едварда міцно стиснулися, але він мовчки кивнув у відповідь.

Гай самовдоволено посміхнувся й повернувся назад, до трону, де сидів Марк, нерухомий і байдужий.

Фелікс застогнав.

— Ах, Феліксе, — усміхнувся Аро, немов забавляючись. — Гайді має з’явитися тут щомиті. Терпіння.

— Гм, — голос Едварда набрав нового відтінку. — У такому разі, можливо, нам краще піти якнайшвидше.

— Так, — погодився Аро. — Це хороша ідея. Іноді трапляються нещасні випадки. Проте якщо ви не заперечуєте, я б радив вам дочекатися, поки стемніє.

— Звісно, — погодився Едвард, тоді як я зіщулилася на саму тільки думку про те, що нам доведеться провести в цьому місці ще цілий день, перш ніж вдасться утекти.

— І ще одне, — додав Аро і пальцем поманив до себе Фелікса. Фелікс одразу ж підійшов, і Аро розстебнув сірий плащ, який носив велетенський вурдалак. Тоді кинув його Едварду. — Візьми це. Ти трохи привертаєш до себе увагу.

Едвард накинув довгий плащ на плечі, не одягнувши каптура.

Аро зітхнув.

— А він тобі личить.

Едвард почав хихикати, але несподівано припинив, зиркнувши через плече.

— Дякую, Аро. Ми почекаємо в іншому місці.

— Бувайте, юні мої друзі, — сказав Аро; його очі засяяли, коли він поглянув у тому ж напрямку.

— Ходімо, — мовив Едвард, цього разу трохи нас підганяючи.

Деметрі вказав жестом, що ми повинні йти за ним, і рушив до тих самих дверей, через які ми зайшли. Вочевидь, це був єдиний вихід.

Едвард ніжно підштовхував мене вперед. Аліса йшла поруч, із другого боку. Я не могла роздивитися виразу її обличчя.

— Недостатньо швидко, — пробурмотіла вона.

Я витріщилася на неї зляканими очима, але вона здалася мені просто засмученою. Саме тоді я вперше почула шум голосів — гучних і різких, — який долинав із приймальні.

— О, це так незвичайно, — хрипкий чоловічий голос швидко наростав.

— Так середньовічно, — долинав здалеку неприємний пронизливий жіночий голос.

Великий натовп просочився крізь маленькі двері, заповнивши меншу кам’яну кімнату. Деметрі жестом указав, щоб ми зупинилися. Ми притиснулися до холодної стіни, щоб дати дорогу туристам.

Пара, що йшла попереду (судячи з акценту, це були американці), оцінююче роздивлялася навколо себе.

— Ласкаво просимо, шановні гості! Ласкаво просимо до Волтерри! — долинув із круглої кімнати мелодійний голос Аро.

Решта відвідувачів — сорок, а може, й більше — йшли за парою американців. Деякі з них вивчали обстановку, як туристи. Дехто робив фотографії. Інші здавалися спантеличеними, наче причина, яка привела їх у цю кімнату, стала вельми сумнівною. Я звернула увагу на одну маленьку жінку в чорному. На її шиї висіли чотки, і вона міцно трималася рукою за хрестик. Вона йшла повільніше, ніж інші, й час від часу торкалася когось, ставлячи запитання не знайомою мені мовою. Здається, ніхто не розумів її, і в її голосі все дужче відчувалася паніка.

Едвард притис мене обличчям до грудей, але було вже запізно. Я все збагнула.

Тільки-но основний потік людей пройшов, Едвард одразу штовхнув мене до дверей. Я відчула, що на моєму обличчі з’явився нажаханий вираз, а з очей потекли сльози.

В декорованій золотом залі було тихо й безлюдно, за винятком однієї розкішної, величавої жінки. Вона з цікавістю дивилася на нас, а особливо на мене.

— З поверненням додому, Гайді, — привітався з нею Деметрі, визираючи з-за наших спин.

Гайді байдуже усміхнулася. Вона нагадала мені Розалію, хоча вони були зовсім не схожі — просто її краса була також винятковою, незабутньою. Я не могла відвести від неї погляду.

Вона була одягнена так, щоб підкреслити свою красу. Її дивовижні довгі ноги, одягнені в чорні панчохи, визирали з-під найкоротшої в світі міні-спідниці. Зверху на ній була симпатична червона блузка на довгий рукав. Її довге темно-руде волосся було неймовірно блискуче, а очі переливалися дивним відтінком фіолетового — такий незвичайний колір міг виникнути в результаті поєднання синіх контактних лінз і червоних райдужних оболонок очей.

— Деметрі, — муркнула вона улесливо. Її погляд блукав між моїм обличчям і сірим плащем Едварда.

— Хороший улов, — похвалив її Деметрі. І раптом я зрозуміла призначення її яскравого відвертого одягу… Вона була не тільки рибалкою, але й приманкою.

— Дякую, — вона обдарувала його приголомшливою посмішкою. — А хіба ти не приєднаєшся?

— За хвилину. Залиш трохи для мене.

Гайді кивнула та зникла в дверях, кинувши на мене ще один допитливий погляд.

Едвард прискорив темп, і тепер я майже бігла. Ми ще не встигли дістатися оздоблених дверей у кінці кімнати, як почулися страшні зойки.

Розділ 22

Політ

Деметрі залишив нас у пишній приймальні, де за високим полірованим столом сиділа жінка Джанна. З прихованих динаміків лилася весела заспокійлива музика.

— Не йдіть, поки не стемніє, — попередив він нас.

Едвард кивнув, і Деметрі поспішив назад. Здається, Джанну зовсім не здивував такий поворот подій, хоча вона й звернула увагу на позичений плащ Едварда і, мабуть, усе втямила.

— З тобою все гаразд? — запитав Едвард тихо, щоб жінка нас не почула. Його голос був грубий — наскільки оксамит може бути грубим — і схвильований. Я подумала, що він досі непокоїться через ситуацію, яка склалася.

— Краще посади її, поки вона не впала, — сказала Аліса. — Здається, вона зовсім розклеїлася.

Тільки тоді я усвідомила, що тремчу, і ще й як тремчу; усе тіло, здається, здригалося від поштовхів, зуби цокотіли, а кімната гойдалася й пливла перед очима. Цікаво, чи Джейкоб почувався так само, коли перевертався на вовка?

Раптом я почула дивний безглуздий звук, який продирався крізь заспокійливу веселу музику. Я не могла зосередитися через дрож, тож не була певна, звідки він долинав.

— Чш-ш-ш, Белло, чш-ш-ш, — мовив Едвард, підштовхуючи мене до диванчика в іншому кінці кімнати, подалі від очей допитливої жінки за столом.

— Гадаю, в неї починається істерика. Може, ти її ляснеш, — запропонувала Аліса.

Едвард метнув несамовитий погляд у її бік.

Тоді я все зрозуміла. Ой. Джерелом шуму була я. Наростаючі звуки — це ніщо як схлипування, які вихоплювалися з моїх грудей. Ось чому мене так трусило.

— Все нормально, Белло, ти в безпеці, все гаразд, — повторював він знову і знову. Він усадовив мене собі на коліна і загорнув у товстий бавовняний плащ, захищаючи від своєї холодної шкіри.

Я знала, що