Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

З-поміж усіх регіонів України саме на Донбасі найбільше респондентів (72%) підтримували твердження про те, що локальні громади України мають право вшановувати власних героїв і традиції, і найменше, 20% опитаних, погодилися із твердженням, що в усій Україні вони мусять бути єдиними. Люди на Донбасі демонстрували порівняно невисоку зацікавленість щодо участі у проекті українського національного будівництва та вшануванні українських національних героїв.

Прихід лідерів донецького клану до влади в Україні у 2010 році дозволив їм впровадити антинаціональну політику, яка діяла у Радянському Союзі та була популярною в їхньому рідному регіоні. Інститут національної пам’яті, створений за президентства Ющенка як центральний орган виконавчої влади, був ліквідований і повторно відкритий як підпорядкована урядові науково-дослідна установа. Призначення комуніста Валерія Солдатенка новим директором Інституту в лютому 2011 року стало відвертою образою на адресу патріотично налаштованих українців, адже він був автором постанови КПУ 1990 року, яка заперечувала штучний характер Голодомору 1932–1933 років. Та постанова стверджувала, що масовий голод стався внаслідок поганої погоди та дезорганізації, зумовленої колективізацією сільського господарства. Давній підхід Солдатенка до історії Голодомору був таким самим, як і в Януковича, і водночас відповідав духові послання президента Мєдвєдєва президенту Ющенку 2009 року, що засуджувало «нав’язування міжнародному співтовариству націоналістично забарвлених трактувань масового голоду [...] як “геноциду українського народу”»[759]. Міністр освіти України Дмитро Табачник також погоджувався з російським баченням Голодомору попри те, що це повністю суперечило його міжнародним зусиллям з лобіювання оцінки Голодомору як геноциду в сімдесяті роковини трагедії (2003 рік), коли він керував гуманітарним блоком у першому уряді Януковича. Очевидно, неможливо уявити собі ситуацію, коли б член ізраїльського уряду зберіг свою репутацію, змінивши підхід до Голокосту від сприйняття його як геноциду до применшення його ролі протягом кількох років.

Упродовж понад двох десятиліть, від кінця 1980-х років — у радянській, відтак незалежній Україні, тривала десталінізація, перервана за часів Брежнева. Голодомор був надзвичайно чутливою темою для суспільства, і будь-який український уряд, що недооцінював її або, ще гірше, був готовий прийняти офіційну російську точку зору як власну, мав усі шанси наразитися на гостре обурення патріотично та націоналістично налаштованих українців. Ресталінізація в Росії за Путіна та в Україні за Януковича, втілена у встановленні пам’ятників Сталіну, применшенні його злочинів і підміні історії Другої світової війни міфологемами «Великої Вітчизняної», зробила свій внесок у накопичення громадського невдоволення, яке відкрито вибухнуло під час Євромайдану. З точки зору активістів Революції гідності, Путін і Янукович виступали за відродження радянської політики українофобії.

Посиленню невдоволення в суспільстві сприяли ще два чинники. Першим було відродження притаманних радянській добі звинувачень українських націоналістів у «фашизмі», а другим — кроки до написання спільної українсько-російської історії, що підривало підвалини української незалежності, яку Янукович, відповідно до Конституції та присяги, мусив відстоювати. При формуванні єдиного підходу до минулого в російсько-української комісії виникли труднощі стосовно оцінки початків української держави, Переяславської угоди 1654 року та українського національного руху після 1917 року.

За Януковича і Табачника до українських шкільних підручників було внесено радикальні зміни. Тепер їхній зміст суттєво відрізнявся від висновків українських істориків, що робилися з кінця 1980-х років, а особливо у незалежній Україні. Ці зміни явно копіювали ті, що їх було впроваджено у путінській Росії, та включали такі історичні міфи:

1. Нав’язувалася думка, що українці й росіяни історично не були різними народами.

2. Відтворювався імперський і радянський міф про Київську Русь як «колиску трьох братніх східнослов’янських народів».

3. Про русифікацію більше не згадувалося.

4. Міф «Великої Вітчизняної війни» витісняв історію Другої світової війни.

5. Відбулося повернення до радянської практики таврування українських націоналістів як «фашистів» та «нацистських колабораціоністів».

6. Критичний аналіз радянського досвіду було значно скорочено. Це цілком узгоджувалося з підходом Януковича, який ще у 2004 році називав виклад історії СРСР в українських книжках однобічним і аморальним, таким, що ображає пам’ять покоління батьків.

7. Значення масового громадянського активізму під час Помаранчевої революції зводилося до мінімуму, а шахрайство на виборах 2004 року ігнорувалося зовсім[760].

Новий підхід до викладання історії України відображав погляди більшості населення Донбасу. Опитування, проведене вже після падіння Януковича, наприкінці 2014 — на початку 2015 років, на підконтрольних Києву територіях регіону, зафіксувало негативне ставлення до українських націоналістичних організацій, розпаду СРСР, Помаранчевої революції та Угоди про асоціацію з ЄС, а також до таких персоналій, як гетьман Іван Мазепа, провідник ОУН Степана Бандера, президенти Кравчук, Ющенко та Петро Порошенко. При цьому чверть опитаних на Донбасі (і половина мешканців України) з різних причин негативно оцінювала також і Януковича. На противагу їм, на Донбасі побутувало прихильне ставлення до Сталіна, що відрізняло цей регіон від сусідніх областей, а особливо від центральної та західної України. Мешканці Донбасу позитивно оцінювали гетьмана Богдана Хмельницького та Переяславську угоду 1654 року як «возз’єднання» України з Росією, царя Петра I та утворення Російської імперії, формування СРСР та радянських вождів Леніна і Брєжнєва[761].