Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
ДОНЕЦЬКИЙ КЛАН І РОСІЙСЬКІ МАРІОНЕТКИ
Ідеї сепаратизму не були чужими донецькому кланові; він, зрештою, погрожував ним Києву щодесять літ у 1994, 2004 та 2014 роках. Через цю загрозу та слабкість української держави президенти України делегували управління регіоном місцевим олігархам, як-от Ахметову. Не всі лідери та члени Партії регіонів відкрито підтримували виокремлення Донбасу, але вони здебільшого толерантно ставилися до українофобів у своїх лавах, які прагнули розпаду України. Очільники та активісти Партії регіонів були готові скористатися загрозою сепаратизму як важелем проти Києва, як це мало місце 2004 року, проте за десять років, коли ця загроза супроводжувалася силовим російським втручанням, важіль вислизнув з їхніх рук.
При аналізі відносин між Партією регіонів та сепаратистами слід враховувати шість чинників. Перший полягав у готовності до таємних домовленостей і прихильності до сепаратистських настроїв у Криму від 2006 року, а на сході та півдні України від 2010 року. Партія регіонів прагнула апелювати до широкої аудиторії, від центристски налаштованих бізнесменів і до лівих популістів панславістської та радянофільської орієнтації, частина яких була схильна підтримувати сепаратизм. Янукович і «регіонали» були переконані, що зможуть контролювати радикальні сепаратистські рухи та маніпулювати ними на свою користь. Партія регіонів завжди мала у своїх лавах сепаратистів (наприклад, Олександра Базилюка чи Віктора Тихонова) та працювала спільно з радикальними проросійськими угрупованнями, такими як «Донецька республіка», що мала тісні зв’язки з чільним «регіоналом», віце-прем’єром в уряді Азарова Борисом Колесніковим. У вересні 2008 року Партія регіонів, КПУ та кримські російські націоналісти підтримали російську окупацію Південної Осетії та Абхазії[762].
Янукович зазвичай брехав, кажучи, що не підтримував сепаратизму наприкінці 2004 року, описуючи його як «політичну провокацію». Однак те, що одна сторона вважала автономією та федералізмом, можна було інтерпретувати і як іредентизм. Усі донецькі політичні партії, включно з лібералами, виступали за «місцеву автономію».
У 2014 році уживана Партією регіонів стратегія «контрольованого сепаратизму» шляхом маніпулювання, кооперування та змов із сепаратистами й українофобськими угрупованнями неочікувано призвела до протилежних наслідків. Після розпаду партії виник політичний вакуум, і в цю мить контроль за великими теренами на Донбасі перейшов до Росії та залежних від неї маргінальних груп. Зрештою, неможливо з певністю сказати, чи сепаратистів свого часу кооптували до Партії регіонів, чи вони самі проникли до її лав.
Другим чинником була глибоко вбудована у повсякдення Донбасу культура насильства. Широке використання бойовиків мафії для фальсифікації виборів, корпоративного рейдерства, нападів на журналістів та опозицію підготували атмосферу для подальшої ескалації. Чільні олігархи з Партії регіонів, зокрема Ахметов, не засудили насильства, яке розв’язав президент Янукович проти активістів Євромайдану. Деякі з бойовиків пізніше утворили осердя батальйону «Восток» («Схід»), загону спецпризначення ГРУ, очолюваного колишнім офіцером «Альфи» СБУ Олександром Ходаковським.
Під час Помаранчевої революції та Євромайдану Партія регіонів звозила до Києва членів спортивних клубів та злочинних угруповань (більшість вимушених учасників провладних мітингів були працівниками бюджетних закладів, зокрема шкіл, лікарень тощо). У 2014 році, на відміну від подій десятилітньої давності, у складі правлячої верхівки еліти забракло поміркованого крила, яке б завадило Януковичу вдатися до насильства, натомість Путін, його найближчий радник Владіслав Сурков і російська розвідка тиснули на українського президента, аби той вжив жорстких репресивних заходів проти протестувальників[763].
По-третє, донбаські олігархи залишалися пасивними, нейтральними або брали участь у подіях на боці росіян упродовж періоду від втечі Януковича наприкінці лютого 2014 року аж до вторгнення та російських «зелених чоловічків» на чолі з Ґіркіним на початку квітня. Російські підрозділи здійснили скоординоване захоплення Слов’янська, Горлівки, Красного Лиману (нині Лиман), Краматорська, Артемівська (нині Бахмут), Красноармійська (нині Покровськ), Дружківки, Макіївки і Єнакієва. До моменту їхнього прибуття місцеві проросійські угруповання не мали фахово керованих військових сил. Починаючи із 2010 року агенти російської розвідки проникали й перебирали керівні позиції в СБУ, а під час Євромайдану таємно навчали та фінансували бойовиків-«антифашистів» і російських націоналістів[764]. Важко повірити, що Ахметов не знав про ці російські таємні операції, адже він мав величезну ділову імперію, мережу Партії регіонів в органах місцевого самоврядування та повністю контролював силові структури в Донецькій області.
Ахметов відхилив пропозицію очолити Донецьку обласну адміністрацію (Сергій Тарута мав би очолити Луганську ОДА) і відмовився підтримати формування українських добровольчих батальйонів[765], — на відміну від Коломойського, який погодився на обидві пропозиції. Упродовж трьох місяців (лютий-квітень 2014 року) місцеві еліти та олігархи мали шанс заблокувати проросійських заколотників, мобілізувавши проукраїнських демонстрантів. Робітники і шахтарі залишилися пасивними і лише патрулювали за наказом Ахметова вулиці в Маріуполі, проте і це сталося набагато
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет», після закриття браузера.