Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

По-четверте, лідери Партії регіонів та олігархи заохочували насильство проти учасників Майдану і, попри контроль над місцевими силовими структурами, не завадили їхній дезінтеграції та дезертирству до лав російських маріонеток. Наприклад, начальник управління МВС у Донецькій області Роман Романов залишився вірним Олександру Януковичу, а його підлеглі займали пасивні, нейтральні чи проросійські позиції.

Четвертий чинник полягав у тому, що еліти Донбасу та очільники Партії регіонів погодилися з одержимою ненавистю риторикою Росії та радикальних проросійських сил на адресу Євромайдану та політичної опозиції. Борис Колесніков, близький до Януковича та Ахметова від 1990-х років, висував непомірні вимоги у формулюваннях, які не відрізнялися від тих, що транслювало російське телебачення. Колесніков, як уже зазначалося, був пов’язаний із проросійськими радикалами з угруповання «Донецька республіка», які незабаром здобули впливові позиції в російській окупаційній адміністрації. Декларуючи, що він виступає від імені східної України, Колесніков казав: «Вони не хочуть бачити озброєних неофашистів із Західної України та Києва у своєму регіоні. Вони не хочуть, аби усі їхні податки йшли до Києва. І вони не хочуть, аби їм вказували, якою мовою розмовляти»[766].

По-шосте, олігархічний контроль за місцевими медіями був ще одним проявом впливу, яким не скористалися для протидії сепаратистській пропаганді. Ахметов володів популярною газетою «Донецкий кряж», що стала провідним рупором вимог російських маріонеток і публікувала запальну риторику проти українських збройних сил, яких називали «нацистами» та «фашистами». Газета надала колишнім співробітникам розформованого спецпідрозділу МВС «Беркут» змогу публікуватися на своїй мережевій сторінці, щоб ті могли висловити свою ворожість до Євромайдану.

І врешті, «деякі місцеві олігархи» «уклали мирні угоди із сепаратистськими лідерами». Важливо, що «мовчазне відокремлення» Донбасу «стало можливим лише завдяки співпраці місцевої влади та неформальній прихильності частини силових структур до Партії регіонів та великого бізнесу». Як вказує Ендрю Вілсон, успішні рухи вимагають ресурсів для мобілізації, підготовки та оснащення, і їх було надано місцевими елітами та Росією: «Еліти та ресурси були ключем до перетворення маргінального руху на масове явище»[767].

Ахметов виявився олігархом, публічний образ якого найбільше постраждав від його хибної поведінки на Донбасі. Сидячи між двох стільців, він розлютив українських патріотів і водночас, не підтримавши без вагань російських маріонеток, не потрапив у цілковиту неласку до них лише тому, що забезпечує працевлаштування чималої кількості мешканців регіону[768]. Як і багатьох олігархів, Ахметова турбувала не національна безпека України, а те, аби його ділову імперію, промислові підприємства та палац у Ботанічному саду не націоналізували. Заводи Ахметова продовжили працювати на окупованих Донеччині й Луганщині та сплачувати податки угрупованням «ДНР» і «ЛНР»[769]. Тарута і Коломойський, двоє олігархів, які погодилися стати головами обласних державних адміністрацій, втратили свої активи на Донбасі та в Криму. Місцеві еліти Партії регіонів або активно підтримували російських маріонеток, або залишалися нейтральними.

Ахметов вичікував, прагнучи грати ту саму гру, яку зіграв донецький клан у листопаді 2004 року, коли погрожував Києву федералізмом і навіть сепаратизмом, і, «влаштувавши дубль», зберегти свій вплив[770]. Слова і вчинки Ахметова пролунали двозначно й тоді, коли він заявив послу США Вільяму Тейлору, що підтримує прозору політику й бізнес. Публічно Ахметов закликав до «спокою та компромісу», але за кулісами вів переговори щодо пакту про ненапад із провідниками сепаратистів[771]. Денис Пушилін та його спільники виглядали «проектом маріонеток Ахметова», а дві третини соратників самопроголошеного «народного губернатора» Губарєва, за деякими даними, перебували на утриманні в Ахметова[772]. Сам Губарєв розповідав «Российской газете», що Ахметов фінансував російських маріонеток (останній, звісно, це заперечував)[773].

За однією з версій, Ахметов хотів створити на Донбасі «маріонетковий уряд», аби, як і 2004 року, «посилити свою позицію на переговорах з Києвом»[774]. Тому він публічно підтримав територіальну цілісність України, але мало що зробив, аби її захистити. Коли глава Адміністрації президента Сергій Пашинський звернувся до Ахметова за допомогою, той «вийшов із процесу, хоча ми й просили його допомогти нам»[775].

Без нейтралітету або підтримки «хазяїна» Донбасу російські політичні туристи могли лише навідатися до регіону, а «місцеві бандити не могли б організувати нічого без його [бодай] мовчазного схвалення»