Читати книгу - "У череві дракона"

— Так, так, — підтримав академік Смородин. — Допоможіть йому сісти в крісло. Всі ми знаємо його дисертацію. Навіщо формальне повторення відомого? Пропоную почати обговорення.

Жовтий вп’явся пальцями в зап’ясток Гриви й потягнув його геть від кафедри. Мирон Сидорович спершу покірно рушив за директором, але раптом відштовхнув його руку й за мить геть увесь переінакшився — це вже був не розм’яклий недоріка, а налитий енергією й рішучістю муж, схожий на тих, що в складі княжої дружини ішли на ви. Не заважала навіть повнота — вона раптом обернулася зовнішнім образом сили. Волосся розметалося й довершувало картину, яку можна було б назвати так: «Не ловіть мою душу — не віддам!..»

Грива не повернувся на кафедру — заговорив, стоячи в просторі між нею і першим рядом. І якось ніби ненароком наближався до столика, за яким сиділа Клара Петрівна, ніби шукав підтримки, як у мить пробудження шукав її в образі Марії Магдалини.

— Шановне товариство! Я не хворий. І справа тут не в кров’яному тиску, а тисненні на мою совість… — Він зробив тривалу паузу, мовби підводячи риску під попередньою фразою: не варт, мовляв, про це надто розводитись. — Я вдячний, що ви вшанували увагою мене і мою роботу. Але я змушений вибачитись перед вами за те, що в мене забракло мужності відмовитись від захисту раніше… Так, раніше, аби не ганьбити себе прилюдно і не зловживати вашим добрим ставленням…

У залі сиділо близько сотні людей, гостро зацікавлених у кожному слові, що мало будь-який стосунок до науки. Там, де все планується, рідко траплялися випадки, щоб на захисті дисертації сталося щось несподіване, — директивні органи мали трохи не стовідсоткову гарантію: кому належить здобути науковий ступінь, той його здобуде. І раптом отака заява!

Іван Корнійович почувався зганьбленим режисером, чий спектакль провалився, — мов побитий, почовгав по залу, шукаючи вільного місця. Йому здавалося, що всі погляди приковані саме до нього — не до Гриви. Звісно, він каявся, що дозволив собі поспівчувати колезі більше, ніж мав на те право як офіційна особа.

Тим часом двері відчинилися і на вході до залу, мов потойбічне видиво, з’явилася Мирослава. Трохи припізнившись, вона стояла під дверима і все чула. В перший мент її вдарила гадка: пропаде замовлений у ресторані обід на тридцять персон — просто жах! Відтак вона зміркувала, що пропаде лише їдло — не напої. Це її трохи заспокоїло. І лише по тому до її свідомості просочилося, що тут провалилося у прірву дещо незмірно більше, ніж ресторанний обід. Вона не вірила в жодну філософію (все це існує для того, щоб ховати справжні думки!), зате вірила у всемогутність Андрія Даниловича. Зараз Мирослава викличе отого пласколицього бовдура, що віднині не має жодного права очолювати інститут (о-о, вона йому цього не подарує!), і з його кабінету по спеціальній мережі зателефонує Андрієві Даниловичу — хай виручає. Але ж слід це зробити якомога швидше!..

Вона була зодягнена в зелену сукню із тонкого, мов шовк, закордонного оксамиту. Навіть у цю хвилину Мирослава бачила себе збоку — знала, що виглядає звабно, але їй зараз була потрібна влада. Вираз обличчя, який означав владу, їй добре відомий, — зодягнувши саме цю маску, вона пальцями й губами почала подавати знаки Іванові Корнійовичу. І той буцімто їх помітив (до речі, помітив не лише він), але тільки дратівливо струснув головою, наче відганяв настирливу муху. Жовтий уже бачив, що становище залагодити не можна, — саме тому він і покинув стіл під червоною скатертиною, сховавшись серед публіки.

Побачив Мирославу також Мирон Сидорович, але він знов відчув на своєму черепі розпечений шолом (хоч це тепер був лише спогад) — його вже ніхто не міг спинити.

— Я прошу занести до протоколу мою офіційну заяву: сталося так, що на сьогодні моя докторська дисертація уже не відповідає моїм науковим переконанням. Так, не відповідає… Ось чому я її з обговорення знімаю. Іще раз прошу вас, дорогі колеги: пробачте, що завдав вам клопоту, але… Але це справа мого сумління. Я просто не можу інакше.

Він вклонився й хотів уже рушити туди, де стояла Мирослава, але хтось із публіки зупинив його запитанням:

— Чи не могли б ви пояснити докладніше, що змусило вас прийняти таке сумне рішення?

— Я вже сказав: дисертація не відповідає моїм науковим переконанням. Вони докорінно змінилися. Це сталося вже тоді, коли дисертація була майже доведена до захисту. Підкреслюю: майже… Цим я беру на себе провину за те, що ви тут зібралися. Та радше хай кожен із вас пробачить мені втрачену годину, ніж… — Тут він загнувся, так і не завершивши фразу. Спекота ще не розпочалась, але його обличчя лисніло від поту. — Повірте: для мене було б великою карою все оте… Ну, якби я не зважився відмовитись від захисту дисертації, котра сьогодні цілковито суперечить моєму світобаченню. Гадаю, це зрозуміло.

Немолодий чоловік у розстебнутій на грудях тенісці звівся на повний зріст. Грива впізнав у ньому викладача з педагогічного інституту. А коли той заговорив, стало ясно, що попереднє запитання також належало йому.

— Вам не слід перейматися тим, що ми нібито марно зібралися. Це не так, ми зібралися не марно. Ми прийшли на урок, який можна назвати так: урок високої принциповості… Але ми б значно більше звідси винесли, якби ви бодай побіжно пояснили: що нового ви дослідили в проблемі сингулярності?

Жовтий почав помітно нервуватися. Його також ніби вимочив дощ — так він спітнів. Тим часом Грива зважував, чи варто відповідати на це запитання. Справді ж бо: якщо захисту немає, то хай собі люди розходяться, бо може стихійно виникнути дискусія, котра здатна лише зашкодити. А втім, Мирон Сидорович не стримався — спробував у найзагальніших рисах змалювати суть проблеми.

— Ви, здається, фізик. Значить, вам відомо, що таке сфера Шварцшильда. Цей вчений висунув математичний постулат: гравітаційне прискорення здатне стати безконечно великим. Отже, за певних умов навіть світло неспроможне вирватися за межі тієї сфери, яку почали називати сферою