Читати книгу - "У череві дракона"

Шварцшильда, — його мають поглинути гравітаційні сили. Але ж прискорення є не що інше, як наростання швидкості. І водночас наростання гравітаційних сил… Так ось… Хіба в разі гравітаційного потенціалу прискорення може бути безконечно великим, якщо швидкість світла у вакуумі є світовою константою? Логіка підказує: прискорення доростає до швидкості світла — і там перестає існувати. Бо далі прискорюватись просто нікуди. Отже, коли йдеться про гравітаційний потенціал, математична модель цього явища не відповідає фізичній реальності. Хіба ж не так? — Грива ковзнув поглядом над головами присутніх. Ніхто не відповів на його риторичне запитання — люди просто думали. Упевнившись, що його слухають, він говорив далі: — Це неминуче, друзі. Інакше нам доведеться відкинути постулат, що стверджує: швидкість світла у вакуумі є світовою константою. А це однаково, що вийняти фундамент з-під хмаросяга.

— Гаразд. Але що ж далі?..

— Ось що: раз нездатне безконечно зростати гравітаційне прискорення, значить, не можуть бути безконечними і гравітаційні сили. Отже, в природі має існувати сила як світова константа. Сила Моносу!.. Далі не варто продовжувати, бо це заведе нас дуже далеко. Так далеко, що ми вслід за Спінозою і Сковородою змушені будемо Природу ототожнити з Богом. Чому? Тому що в центрі нашої Галактики живе не «чорна діра», як дехто гадає, — там живе Христос…

Останні слова впали на присутніх так, як з крутої гори падає снігова лавина, що поглинає кожного осібно; перестають існувати звуки, людина не здатна розвести щелепи, щоб крикнути або навіть щось прошепотіти.

Нараз усі голови обернулися туди, де пролунав регіт. Він був здавлений і скрипучий, а проте в ньому вчувалося щось вельми зухвале й зловтішне. Грива, іще не усвідомлюючи, що він учинив (бо надто звик до думки, якою всіх приголомшив), одразу ж упізнав, хто це розреготався: то був Степан Божко. Жовтий підвівся на своєму місці й суворим оком пройняв скулену постать Степана. Регіт одразу ж вщух. Присутні були шоковані тим, що почули від Гриви, але всіх неприємно вразив регіт його колеги: зштовхнулися між собою дві крайності; друга, зухвала й вульгарна, трохи пригасила збурення від першої.

Мирослава, яка все ще стояла біля дверей, затиснула рота рукою, щоб не скрикнути; а за хвилину її вже ніхто не бачив — вона вишмигнула крізь відхилені двері й бігцем покинула інститут. Згодом вийшов із залу академік Смородин. То був знак, що пора розходитись.

Іван Корнійович, підступивши до Гриви, знічено прошепотів:

— Ах, що ви накоїли!..

Та Грива все ще не розумів, що сталася катастрофа. Мабуть, людина, людство — це щось таке нестале, безхребетне, мов усі ми виготовлені з воску: ліпи нас, перетоплюй, вливай у які завгодно форми. Подумати тільки: лише піввіку тому, не більше, катастрофу викликала б цілком протилежна заява — заперечення Бога!..

Мирон Сидорович, вийшовши з інституту, безтямно роззирався, шукаючи Мирославу. Нарешті відчув на лікті легеньку жіночу руку. Та обернувшись, побачив не Мирославу — то була Клара Петрівна.

Ні слова не кажучи, вона пішла з ним поруч. Їй не треба пояснювати, як він зараз почувався, — Клара вловлювала це несхибним жіночим інстинктом. Стежачи за виразом обличчя Мирослави, вона прочитала все, що думала й відчувала ця жінка. А якщо казати правду, то Кларина думка про дружину Мирона Гриви склалася не сьогодні — коли в залі суду було особливо людно, Клара непомітно забивалася в куток і звідти стежила за суддею. Висновок був невтішний для Мирослави: холодна, владолюбна, егоїстична. Така жінка не стане няньчитися з чоловіком, у якого, окрім пенсії інваліда війни, нічого не лишилося…

Тим часом Юрко Жолудь, що також хотів підійти до Гриви, відсторонився: Юрко збагнув, що Клара Петрівна в цю мить йому потрібна більше, ніж він, його науковий колега. Жолудеві не подобалось, як завершив свій виступ Мирон Сидорович, та це, по суті, не мало значення: так чи так, але світогляд Гриви не відповідав усталеним нормам — хіба таке могло довго лишатися таємницею?

Вже сутеніло. Юрко зненацька кинув погляд на вікна незатишного будинку, в якому містився відділ філософії природознавчих наук. Жолудя здивувало, що вони були яскраво освітлені, — тільки в їхньому відділі й ніде більше. А за мить одне з вікон розчинилося і в ньому з’явилася постать Степана Божка з гантелями в руках. Юрко ледве стримався, щоб не розреготатись: Степан і гантелі — це щось таке несумісне, як виделка й ніж під час ведмежого обіду. Від так Жолудеві спало на думку: мабуть, у Степана добрячий настрій, коли він лишився у відділі після роботи, а до того ще й розминав м’язи. За хвилину Жолудь уже здатний був відтворити всі нюанси Степанових переживань — надто це було просто, до смішного просто. І головне: таки ж не безперспективно!..

Та найліпше уявляв перспективи, що перед ним відкрилися, сам Божко. Поклавши гантелі, він усівся за стіл Мирона Гриви. Ні, це поки що був не той кабінет, який Степан виплекав у власних мріях, — крихітна кімнатка, Гривина «бочка», виглядала сіро й убого. І все ж таки то був щабель, який належало здолати.

Степан дозволив собі зазирнути в шухляди Гривиного столу — довгенько порпався серед газетних вирізок, рукописів і старих журналів. Яке безладдя! Все це він повиносить в кочегарку. Ключі, мабуть, доведеться замовляти — Грива не з тих людей, у кого можна вимагати ключі від шухляд. Давно порозгублював, це безсумнівно.

Степанові впала в око тоненька книжечка з чудернацькою назвою: «Корабель дурнів». Автор — якийсь Себастіан Брант. Звісно, не крамола, бо видано в радянському видавництві, та чи доречно на робочому місці тримати книжку з такою легковажною назвою? І вже зовсім його обурили рядки, що були підкреслені синім олівцем:

Але й поміж професорами Бувають бовдури так само, У їхніх головах старечих Теж цілковита порожнеча. Ну, чи не телепні, не дурні Ці бевзі висококультурні?..