Читати книгу - "Грішниці. Сфінкс"

Думала й думала про своє життя, суворо осуджуючи кожний крок, кожний вчинок. Вона кохала Марсіаля всім серцем, кохала так, що віддала б за нього життя. А він утік од неї, вважаючи її холодною і вередливою кокеткою. Навіщо вона душила в собі почуття до нього? Якби ж міг він заглянути їй у душу, коли вона лишалася сама, коли ніщо не змушувало її удавати ту холодність. Якби ж він міг відчути ті поцілунки, які вона в уяві оддавала йому!..

Амада гірко посміхнулася. Скільки разів вона пробувала забути його! І все дарма. Поривалася до нього і плакала, коли він ішов од неї, а поруч з ним була холодна й жорстоко відштовхувала його. Хіба ж би вона вагалася, якби мала право належати йому? А Марсіаль на це не зважав. Він не розумів її і прагнув лише насолоди. Амаді пригадалася та ніч в альтанці. Як він палав коханням! А вона страхалась його пестощів. Що керувало нею? Доброчесність? Ні, то була не просто доброчесність. Вона не могла вчинити інакше, бо це суперечило б традиціям їхньої сім'ї, увічненим у поколіннях людей, суворих і непохитних, коли йшлося про честь і обов'язок. І це було сильнішим за її волю — в ній говорила кров Вільялосів. Тим-то вона належала своєму ненависному чоловікові і виривалася з обіймів коханого. То була єдина загадка Сфінкса…

— Я не мала права порушити обов'язок, який був законом для всього мого роду, — шепотіла вона сама до себе. — Я не могла втішатися щастям, здобутим оманою, і жити з нечистим сумлінням. Бачить бог, я боролася, я хотіла довести самій собі, що існує тільки один шлях — саме той, який я обрала. Але як я страждала!..

Амада лежала непорушно, поклавши руки на ковдру. Якби хто зайшов до кімнати, то, побачивши загострений ніс, воскові щоки й безкровні уста, міг би подумати, що вона мертва. Лежала так години зо дві. Тоді нараз відкинула ковдру і сіла на ліжку. Скрізь було тихо. Амада сиділа, прислухаючись до цієї тиші, потім скочила з ліжка і стала боса посеред кімнати. Місяць освітлював широку білу сорочку, що спадала з плечей аж до підлоги. Амада здригнулася від холоду, потім рвучко підійшла до вікна і розчинила його навстіж.

Стояла, подавшись уперед, вдихаючи на повні груди холодне повітря. Її постать біліла у вікні, неначе в темній рамі. На небі, як великий ліхтар, блищав місяць. У саду дзюркотів струмок. Незворушний спокій огортав усе навколо. Зорі потопали в молочній безодні небозводу. Природа була прекрасна і моторошно байдужа. Амада відчула, що і її серце проймає така сама байдужість. Вона піднесла руку до шиї і рвонула сорочку так, що аж ґудзики повідлітали. Сорочка впала, оголивши білі округлі плечі, високі груди. Студене повітря обвівало тіло, ясна ніч прийняла його в свої холодні обійми. Ця жінка, тіла якої ніколи не бачили ні чоловік, ні коханий, яка навіть купалася в сорочці і, нехтуючи модою, ховала свою красу під довгими сукнями, — ця жінка, Амада Вільялоса, зневажила життя і віддала своє тіло холодному поцілункові смерті. Освітлена місяцем, вона стояла непорушно, мов статуя.

Нараз отямившись, Амада збентежено огляділася, зачинила вікно і впала на ліжко. Було дивно: нічого особливого з нею не діялось. Вона почала картати себе за боягузтво й невдячність, за те, що хотіла отак покинути своїх рідних. Але чи стане їй сили триматись обраного шляху, якщо вона все-таки виживе? І вона твердо пообіцяла сама собі не йти більш назустріч смерті, якщо ця остання божевільна вихватка не обірве їй життя…

Десь через годину хвилювання і втома здолали нещасну жінку. Вона заплющила очі й скоро заснула. У сні її мучили жахливі видіння, вона борсалася на ліжку, щось уривчасто бурмотіла…

На світанку Амада прокинулась. Її мучила лихоманка. Тіпало так, що аж зуби цокотіли. Вона злякалась і хотіла когось покликати, але стримала себе. Так тривало з годину. Потім її кинуло в жар і пройняв гострий біль у грудях. Стало важко дихати. Ось воно, те, чого вона чекала, чого так прагнула!.. Тепер вона вже не могла зупинити цього. Кривлячись од болю, старалася не стогнати.

Зайшла служниця і, побачивши, в якому стані молода господиня, побігла до сеньйори Вільялоси. Всі в домі заметушилися, залунали стривожені голоси.

Лікар якого зараз же викликали, розгубився. Мовчки оглянув хвору, написав якийсь рецепт і подався з кімнати.

У дверях його чекала сліпа, яку підтримувала під руку служниця. Старенька тремтіла з переляку.

— Що з нею, лікарю?

— Ускладнення, сеньйоро.

— Небезпечне?

— Так.

— Є надія?

— Ні, сеньйоро.

Сеньйора Вільялоса в розпачі звела руки до неба і тихо зайшла в доччину кімнату. Сліпота й самотність зробили цю стару жінку наївною фаталісткою, притупили її чутливість, і їй і на думку не спадало, що в її домі розігрується така страшна драма і що от-от настане розв'язка. Вона жила собі, не знаючи нужди, і в усьому вбачала волю господню.

Стара мовчки сиділа біля хворої дочки, тільки час від часу губи її щось безгучно шепотіли. Опівдні, коли сеньйорі Вільялосі принесли сніданок, Амаді стало ще гірше. Лице її паленіло, вона ледве дихала, марила, вимовляючи в гарячці якісь незрозумілі слова. Коли жар спадав — лежала, мов мертва, тільки раз у раз здригалася від жахливого кашлю. У кімнаті з'явилася Хоакіна, глянула на хвору і, насупивши брови, вийшла навшпиньках. Сліпа поклала на груди дочці чудотворний образок, але Амада навіть не почула…

В домі панувала велика тиша — тиша руїни. Сеньйора Вільялоса, потонувши в своєму кріслі, несвідомо перебирала перламутрові зерна чоток і ледь чутно зітхала. Хоакіна, пообідавши, сіла за дверима, щоб бути коло