Читати книгу - "Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров"

населенням обмежилися гостиною 1-ої та 2-ої сотні на храмі в Піщанці, а решта сотень була на приняттю у місцевого самоврядування, яке так ріжнилося від фестівалю в Полтаві, що про це варт згадати. По-перше, не було переваги військових, бо було нас майже рівно з присутніми цивільними, по-друге, припрошували та гостили панночки, місцеві інтелігентки та дочки членів місцевого самоврядування, по-третє, не було надміру алькоголю, бо лише по чарці доброї наливки, по-четверте, не було гучних промов, тільки щира балачка та дві лише промови – одна від війська, одна від громадян. По сніданні пішли не на танці, а на параду, бо прояснилося і площа почала наповнятися возами, прийшли і наші сотні з Піщанки з юрбою селян, а разом з ними прийшла і кінна сотня Слобожанських гайдамаків, 60 їздців з цим веселим, гарненьким хлопчиком на чолі, який своїми русявими кучерями звертав мою увагу в Києві під час дефіляди українських військ. Він доклав, що Слобожанська піхота вже в Карлівці, що вона везе нам зброю та що збірає там вози і внедовзі буде тут.

Наша дефіляда пройшла майданом дуже гарно, причому в кінці її машерував пішки, але вже з оселедцями, наш новий актив.

По дефіляді зголосилися нові добровольці, теж понад сто молодих хлопців, переважно з селян і з тих великих осель, що були довкруги Конграду. Частину цих новобранців привела до полку та сама жінка, що вітала мене в місцевому самоврядуванні та яка, по словам наших гайдамаків, є найвпливовішим агітатором не лише на Піщанку, але й на цілу округу і яку то уважають ворожкою, чи то відьмою, вже не знаю чим, але і найповажніші господарі її побоюються.

Ярмарок собі йшов і по його майдані ходили, красуючись новими одягами, наші нові охочекомонники, бо старі сиділи по домах чи коло них, бо ще на параді їм заповіджено дальший похід, коли підійде наша піхота.

Ті наші старшини, переважно зі складу другої сотні, що залишилися з "маршовими", гаряче працювали, підготовляючи стайні для нових коней, спільні помешкання для нового активу, манеж (уїздню) для вправ і т. д.

Коло 3-ої години явився в мене командант кінної сотні гайдамаків і доклав, що піхота коша зараз підходить і що він теж ладнав сотню, бо полковник Сікевич наказав по приході усього полку до Конграду виладнатись для перегляду командуючим групою.

Трохи мене здивувала така велика швидкість, бо між Карлівкою та Конградом було 35 кільометрів шляхом, який двічи переходить через глибокі яри з досить таки крутими підйомами.

Виходжу назустріч піхоті. Повз широкої вулиці, що йде на Піщанку, стоїть виряджена кінна сотня, а з боку Піщанки швидко котиться валка возів, на яких сидять якісь люди, а на першому з возів повіває невеличка малинова хоругва.

Командант кінної сотні чвалує раптом попри мене і підлітає до першого воза, з якого в бігу зіскакує першою якась струнка постать у сірій селянській свитині, за нею спиняються інші і зіскакує хоруговка.

"З возів, вставай"!.. – звенить, покриваючи згуки, металічний, трохи охриплий голос і раптом цілий шлях вкривається підбігаючими людьми з крісами в руках, в сірих свитинах, подібних до свитки того першого, що зіскочив. Дядьки, що залишилися на возах, швидко від'їздять в протилежний бік шляху, – уставляючись на самім його краю лавою, та відкривши цим рухом скорострільні двохколки та гармати, які теж за поспішаючою бігцем піхотою ідуть і собі займати місце в рядах. Кінна сотня бігом проїздить назустріч пішакам, що біжать, щоби стати на їх лівому крилі, так що весь шлях – це жвавий рух, весь повний коней, людей та возів.

Хвилина, і зі всього цього хаосу виростають два нерухомі мури озброєного пішого та кінного люду з одного, та порожніх в два ряди возів – з другого боку.

"Струнко"!.. – звучить команда, але це цілком непотрібно, бо й без неї усе завмерло нібито вирубане з мармуру.

Чітко, рівномірним і повільним кроком підходить до мене той пер­ший, шо зіскочив з воза, очевидячки командант полку, та докладає про стан полку. Переді мною вище середнього росту людина з обличчам правильних та гарних рисів, на якому малюється вираз міцної волі, що вироблюється у людей лише постійною звичкою командувати; русява борідка та вуса ще більше якось підкреслюють це вражіння, надаючи цілому обличчу поважний вигляд. Ясні очі дивляться прямо, але ніби десь поза вас і в них блискають рідким блеском ті вогники, що знайомі тим, хто бував у боях, і які являються познакою хоробрости.

Стискаю комендантові Слобожанських гайдамаків руку і раптом, якось несподівано, обіймаємось.

Переходжу попри ряди нерухомої лави на правому крилі і бачу вже знайому з боїв під Арсеналом (див. I. частину Споминів) постать Волоха з його рябим кам'яним обличчам, а за ним ріжноманітні обличча "Червоних гайдамаків", а позаду чорніє масою коней батерія, далі більше людяні, якісь ніби миліші обличча "Чорного куріня", за яким блискає усмішкою комендант кінної сотні.

"Здорові були, брати Гайдамаки!" "Здоров, Пане Отамане!" І враз за одностайно відрубаною відповіддю неголосно та не поспішаючи звенить спів: "Ми Гайдамаки, всі ми однакі, всі ми ненавидим пута і ярмо, йшли діди на муки, підуть і правнуки, ми за народ життя своє дамо!" На цьому змовкає пісня та знову мертва тиша. Проходжу попри ряди, вітаючись окремо з декількома знайомими, й висловлюю радість, що зі собою будемо мати піхоту теж гайдамацьку.

Кажу полковникові Сікевичові – командантові, що я гадаю ниньки ще продовжувати марш на Лозову та що й він також, давши відпочити людям, нехай рушає слідом, бо в Конграді залишиться тільки маршова сотня.

"Так, значить, рушати зараз же далі?" – питає він. – "Як можеш". – "Звичайно, можу, лиш трохи людей погодуємо, бо ми тільки снідали, а обід у кухнях, з нами". "Кухні вперед, – кричить, – обідати!". Швидко виїзджають вперед ці необхідні знаряддя війни, коло них збираються гайдамаки усуміш з дядьками з возів, а Гордієнківська сурма кличе сідлати і виходити.

За годину вже спускається в долину р. Берестової довга кольона