Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста, Чарльз Діккенс"

- Мерщій! - вигукнула Роза.- Піди скажи, щоб нам найняли карету, і миттю повертайся. Ти поїдеш зі мною. Зараз же, не гаючи ані хвилини, я відвезу тебе туди!

Попереджу лише тітоньку, що ми відлучимося на годину, і буду готова разом із тобою.

Оліверові не треба було нагадувати, щоб він поспішав. Не минуло й п’яти хвилин, як вони вже були в дорозі. Коли вони приїхали, Роза залишила Олівера в кареті, ніби для того, щоб підготувати старого джентльмена до несподіваної зустрічі, а сама, пославши зі слугою свою візитну карточку, попросила переказати містерові Браунлоу, що хоче бачити його в нагальній справі. Слуга незабаром повернувся і запросив Розу до вітальні. Піднявшись слідом за слугою у кімнату на другому поверсі, міс Мейлі опинилася перед літнім чоловіком, дуже приємним з лиця й одягненим у темно-зелений сюртук. Неподалік від нього сидів ще один старий чоловік, у нанкових бриджах і гетрах; на вигляд він здавався не дуже приємним; він сидів, спершись долонями на головку грубого ціпка і поклавши підборіддя на руки.

- Боже мій,- сказав добродій у темно-зеленому сюртуці і, квапливо підвівшись, чемно вклонився,- пробачте, леді, я думав, що це якась докучлива особа, котра… Прошу пробачити мені. Будь ласка, сідайте.

- Містер Браунлоу, якщо не помиляюсь, сер? - спитала Роза, перевівши погляд на нього.

- Так,- відповів старий добродій.- А це мій друг, містер Грімвіг. Грімвіг, чи не могли б ви нас залишити на кілька хвилин?

- Як на мене, поки що цьому джентльменові не обов’язково виходити з кімнати,- втрутилася міс Мейлі.- Якщо мене правильно повідомили, йому знайома справа, про яку я хочу говорити з вами.

Містер Браунлоу нахилив голову. Містер Грімвіг, який уже раз манірно вклонився, підвівшись зі стільця, тепер уклонився вдруге, так само манірно, і знову сів на стілець.

- Я вас, звичайно, дуже здивую,- почала Роза, зніяковівши з цілком зрозумілих причин,- але ви колись з великою добротою і ласкою поставилися до одного мого близького маленького друга, і я певна, вам цікаво буде знову почути про нього.

- Он як! - здивувався містер Браунлоу.

- Ви знали його як Олівера Твіста,- додала Роза.

Тільки-но ці слова злетіли: з її уст, як містер Грімвіг, що вдавав, ніби заглибився у читання грубезної книжки, яка лежала на столі, гучно закрив її і, відкинувшись на спинку стільця, втупив широко розплющені очі в Розу, всім своїм виглядом показуючи безмежний подив; та невдовзі, наче схаменувшись, що так необачно виказав свої почуття, він рвучко, а краще сказати - конвульсивно - прибрав попередньої пози і, дивлячись просто себе, протяжливо і якось глухо свиснув, та свист той завмер немовби не в повітрі, а десь у найдальших закутках його живота.

Містер Браунлоу здивувався не менше, хоч його подив виявився не в такий ексцентричний спосіб. Він підсунув свого стільця ближче до міс Мейлі й сказав:

- Зробіть мені ласку, люба дівчино, і не згадуйте про мою добрість до хлопця,- про це ніхто, крім вас, не знає; а коли ви маєте якісь відомості, що могли б змінити мою недобру думку, яку я несамохіть склав про ту бідолашну дитину, то, бога ради, мерщій поділіться ними зі мною.

- Поганий хлопчисько! Я з’їм свою голову, коли це не так,- буркнув містер Грімвіг, не ворухнувши жодним м’язом на обличчі, так, ніби промовляв черевом.

- Ця дитина має чесне й добре серце,- мовила Роза, вся зашарівшись.- Доля, поклавши хлопчикові на плечі заважкий, як на його літа, тягар, водночас наділила його такою відданістю, такими благородними почуттями, що зробили б честь людям, ушестеро старшим від нього.

- Мені тільки шістдесят один рік,- промовив містер Грімвіг з тим самим закам’янілим виразом обличчя.- А цьому Оліверові - якщо тут обійшлося без нечистої сили - щонайменше дванадцять… І я не розумію, кого ви маєте на увазі.

- Не зважайте на мого друга, міс Мейлі,- сказав містер Браунлоу,- він думає не так, як каже.

- Ні, так,- буркнув містер Грімвіг.

- Ні, не так,- вів своєї містер Браунлоу, вже починаючи гніватися.

- Він ладен з’їсти свою голову, коли він так не думає,- додав містер Грімвіг.

- Він вартий того, щоб йому її відтяли, коли він так думає,- зауважив містер Браунлоу.

- Дуже хотів би він поглянути на того, хто наважиться на це,- одказав містер Грімвіг, стукнувши ціпком по підлозі.

Відчувши, що зайшли вже надто далеко, обидва старі джентльмени понюхали табаки, а тоді, як це у них завжди велося, потиснули один одному руки.

- Одначе, міс Мейлі,- мовив містер Браунлоу,- повернімося до предмета, що так зворушив ваше чуле серце. Повідайте мені, будь ласка, що ви знаєте про бідолашного хлопчика. Але спершу дозвольте мені сказати, що я вичерпав усі свої можливості, намагаючись знайти його, і що відколи я покинув Англію, моє перше враження, нібито він увів мене в оману й, підбурений своїми колишніми товаришами, обікрав мене, значною мірою похитнулося.

Роза, що вже встигла зібратися з думками, відразу ж просто й стисло оповіла про все, що сталося з Олівером від того дня, як він вийшов з будинку містера Браунлоу, приберігши, одначе, розповідь Ненсі для розмови зі згаданим джентльменом віч-на-віч. На закінчення вона зауважила, що весь цей час Олівера засмучувало тільки те, що він ніде не міг знайти свого колишнього добродійника і Друга.

- Хвалити бога! - вигукнув старий джентльмен.- Ви так утішили мене, так утішили… Проте ви ще не сказали, міс Мейлі, де тепер Олівер. Пробачте, що насмілююсь дорікати вам, але чому ви не привезли його сюди?

- Він чекає в кареті біля вашого будинку,- відповіла Роза.

- Чекає біля будинку! - вигукнув старий джентльмен і, не сказавши більше й слова, кинувся геть з кімнати, униз по сходах, за двері і - вскочив у карету.

Коли за ним зачинилися двері вітальні, містер Грімвіг підвів голову і, перетворивши одну із задніх ніжок свого стільця на вісь обертання, тричі перекрутився на місці, не встаючи із стільця і спираючись то на ціпок, то на стіл. Виконавши цей складний пірует, він підвівся й про-шкультигав принаймні разів із десять по кімнаті, сюди-туди… Тоді зненацька зупинився