Читати книгу - "Гра в чуже життя, Олена Гриб"

– За…! – перебив його завжди стриманий Крезін.

– Ні, відпочивати, – злегка сторопів ельф, вражений запалом радника.

А потім він і сам побачив, що змусило друга забути про манери.

У пролом стіни в’їжджали два вершники. Один із них, в зеленому крислатому капелюсі, сидів на могутньому яскраво-синьому тигрові. Звір ступав м’яко, нечутно, немов пливучи по землі. Наїзник розмірено погойдувався і, схоже, дрімав.

Другий вершник дістав набагато більше уваги. Що значить велика кішка дивного кольору? Це лиш одна з цікавинок Клуса, яких там хоч греблю гати, адже кожен маг намагається залишити про себе спогад, і чим дивнішим і страшнішим він буде, тим більша шана його творцеві. А коня з легендарного Стада мріяли побачити всі!

Не один радник помітив прибульців – до них вже поспішали звідусіль.

На білосніжній конячці (ох, та хіба ж воно справді було конячкою?) з правильними рудими зірками на округлих боках і золотистими ріжками на кшталт коров’ячих не було сідла. Вершник сидів на подушці з невеликою спинкою, що виростала, здавалося, прямо з кінського хребта. Ноги впиралися в кістяні пластинки, які випирали з боків коника.

По напруженій поставі було помітно, що верхова їзда дається вершникові важко – чи то від втоми, чи то через брак практики. Копит кінь не мав – замість них він нечутно ступав широкими жовтими лапами, в м’яких подушечках яких зрідка поблискували довжелезні сизі кігті. З великої пащі висовувалися гострі, аж ніяк не кінські зуби, абсолютно не пристосовані для жування травички. Хвіст цієї істоти нагадував коров’ячий – хрящуватий, з величезною пухнастою китицею на кінці.

– Треба знищити не-людей! – Потрясаючи кулаками, вискочив вперед Дігавліро.

Жерці Храму Слави невпевнено заозиралися – давно минули ті часи, коли накази бога виконувались негайно і неухильно. Потрібен був додатковий поштовх.

– Не слухайте його! Це повернулася принцеса! – закричав ельф, попереджаючи паніку.

А бог Слави підливав масла у вогонь:

– Вони посміли прийти сюди! Після того, як він здох! Чуєте, тварюки, він здох, як найостанніший жебрак! Від голоду і спраги, покинутий усіма, забутий навіки… І нехай дурні переказують історії про нього – правди в них немає! І нових легенд не буде! І кістки його нікому поховати… Геть, жалюгідні виродки! Йдіть до Реха, він шанує всяку падаль! Хіла-айс-с-с!

Цей клич і послужив сигналом до атаки. Натовп фанатиків кинувся вперед, нескладно вигукуючи:

– Влада! Влада! Влада!