Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Клер, що саме на той час заглянула до кафе.— Весною, коли повно роботи, вони б тут не байдикували. А так урожай зібрано, зима на носі, робити нема чого, от вони й стовбичать тут, лякаючи одне одного всякими страхіттями. Ти бачила статтю Вілла Брауна в «Телеграм»? Вона зветься «А це не злочин?» То в ній говориться: «Час уже покласти край безвідповідальним балачкам». Бо це також злочин — плескати язиками свідомі брехні. Але чого іншого можна сподіватися? Поглянь навколо. Це ж усе гадюки, мерзотники, словоблуди. Ти бачиш тут хоч одну порядну людину? Ха! Де там у біса!

Одна поголоска, що пішла з «Гартменового кафе», стосувалася Тейлора Джонса, господаря, чиї володіння межують з фермою «Долина». На думку багатьох завсідників кафе, саме містер Джонс і його сім’я, а не Клаттери, мали бути жертвами вбивці.

— Воно ж куди логічніше,— доводив один з прибічників цього погляду.— Тейлор Джонс має такі статки, які Гербові ніколи й не снилися. То от уявіть собі, що злочинець був не тутешній. Можливо, його найняли на це діло, і він тільки з розповідей знав, як дістатися потрібного будинку. Отож і виходить, що він дуже легко міг помилитися: не там повернув — і замість Тейлорової садиби опинився в Гербовій.

Цю «версію Джонсів» переказували з уст в уста, а надто самим Джонсам — людям статечним і розважливим, що вперто не піддавалися паніці.

Довгий прилавок, кілька столиків, ніша з електричною жаровнею, холодильником і радіоприймачем — оце і все «Гартменове кафе».

— Але нашим гостям тут подобається,— каже господиня.— Хоч-не-хоч, а подобається. Бо більше податись їм нікуди. Хіба що їхати за сім миль в один бік чи за п’ятнадцять у другий. А втім, і в нас приємна місцинка, та й кава стала добра, відколи Мейбл тут робить.— (Мейбл — це місіс Гелм).— Після того нещастя я сказала їй: «Мейбл, ти тепер без роботи, то чом би тобі не стати мені за помічницю в кафе? Будеш трохи куховарити, трохи стояти за прилавком». Отак і домовились... Єдине, що погано: кожен, хто сюди приходить, чіпляється до неї з розпитами. Як та що там було. Але Мейбл — це не сестриця Мерт. І не я. Вона жінка небалакуча. Та й не знає вона нічого особливого. Не більше, ніж будь-хто інший.

І все ж «Гартменова братія» не облишала підозри, що Мейбл Гелм дещо таки знає, але воліє тримати язика на припоні. І так воно, звісно, й було. Дьюї мав з нею кілька розмов і попрохав, щоб усе, про що вони говорили, лишилося таємницею. А особливо щоб вона ніде не прохопилася про зниклий радіоприймач та про годинник, знайдений у туфлі Пенсі. Тому вона й сказала одній знайомій:

— Кожен, хто читає газети, знає стільки ж, як і я. Навіть ще й більше. Бо я газет не читаю...

На початку грудня два завсідники кафе в один день заявили про свій намір спакувати речі й виїхати не лише з округи Фінні, а взагалі із штату Канзас. Один з них, фермер-орендар, що працював на Лестера Маккоя, відомого в Західному Канзасі великого землевласника, сказав:

— Я вже розмовляв з містером Маккоєм. Намагався пояснити йому, що тут діється — і в Голкомбі, та й у цілій околиці. Як люди не можуть спокійно спати. Моя стара й сама не спить, і мені не дає. Отож я й сказав містерові Маккою, що хоч місце мені тут до душі, але нехай шукає іншого орендаря. А ми подамося десь-інде. Поїдемо до Колорадо. Може, там буде трохи спокійніше...

Сяяло сонце. Невелике рибальське суденце «Естреліта» стояло на якорі в спокійному морі. На борту було четверо: Дік, Перрі, молодий мексіканець і Отто, багатий німець середніх літ.

— Ще раз, будь ласка,— попрохав Отто, і Перрі, акомпануючи собі на гітарі, заспівав приємним, трохи хрипкуватим голосом:

Сьогодні ми живі на цьому світі —

І люди ганять нас за кожний гріх.

А як умрем і ляжем в домовину —

Вони кладуть лілеї нам до ніг.

Приносьте ж квіти мені живому...

Перебувши тиждень у Мехіко-Сіті, Перрі з Діком гайнули на південь: Куернавака, Таско, Акапулько. Отам-то, в Акапулько, вони й познайомилися з добрягою Отто. «Підчепив» його Дік. Але той джентльмен, гамбурзький адвокат у відпустці, «вже мав приятеля» — молодого тубільця, що прозивав себе Ковбоєм.

— Виявилося, що на нього можна звіритись,— згодом казав Перрі про Ковбоя.— Де в чому підлий був, як Іуда, та загалом свій хлопець, молодчага. Дікові він теж сподобався. Ми добре поладнали.

Ковбой знайшов для татуйованих мандрівників кімнату в домі якогось свого дядька, взявся допомагати Перрі вдосконалюватись в іспанській мові, ділився з ними тим, що перепадало йому від багатого відпускника з Гамбурга. Коштом останнього всі вони пили, їли й купували жінок, і їхній щедрий благодійник, як видно, вважав, що витрачає гроші недаремно,— хоч би тільки заради Дікових анекдотів, від яких був у захваті. Щодня Отто наймав «Естреліту», оту рибальську шхуну, і всі четверо вирушали в море. Ковбой керував судном; Отто малював олівцем і вудив рибу; Перрі наживлював гачки, мріяв, співав, а часом теж брався вудити; Дік не робив нічого — тільки бурчав, жалівся на хитавицю й лежав на сонці осовілий та байдужий, мов ящірка по обіді.

— Ось воно нарешті,— казав Перрі.— Оце і є справжнє життя.

Та він знав, що таке життя довго тривати не може. І справді, кінець йому мав настати того ж дня. Другого ранку Отто від’їжджав назад до Німеччини, а Перрі з Діком поверталися до Мехіко-Сіті — цього домігся Дік.

— Авжеж, голубе,— сказав він, коли вони обговорювали свої дальші плани,— усе воно пречудово. Сонечко гріє спину і все таке інше. Але грошенята — кап-кап, та й нема! А як продамо машину, що в нас зостанеться?

Відповідь на це була дуже невтішна, бо на той час вони уже встигли спустити майже все добро, набуте внаслідок отого фокуса з чеками в Канзас-Сіті: й кінокамеру, й запонки, й телевізори. Продали навіть бінокль і сірий транзистор «Зеніт» — одному полісменові, з яким Дік познайомився в Мехіко-Сіті.

— Ось що нам треба робити: вертатися до Мехіко, продати машину,