Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

ще матроси примудрялися на шхуні поратись! На палубі ніде було ступити. Матроси мусили пробиратися вздовж поруччя, а вночі вони ступали по сонних пасажирах, що живим килимом укривали палубу, сплячи мало не один на одному. А свині, а курчата, а мішки батату, а в’язки кокосів та бананів, розвішані скрізь, де тільки можна! По обидва боки між фок- і грот-вантами протягнені були линви так низько, щоб гік міг вільно проходити, і на кожній висіло по п’ятдесят низок бананів.

Нічого було й сподіватися на добру плавбу, навіть якщо могла вона скінчитись днів за два-три, — це коли б повіяв сильний південно-східний пасат. Але якраз вітер був замалий. Пройшло годин із п’ять, і він зовсім ущух. Штиль тривав цілу ніч і наступний день, — отой блискучий, мов свічадо, штиль, коли паморочиться голова на саму-но думку глянути у воду.

Другого дня помер один пасажир, з острова Великодня родом. Він зажив собі того року слави одного чи не з найкращих у лагуні водолазів. Помер він від віспи; дивно тільки, звідкіля вона взялася на кораблі — коли ми відпливали з Рангіроа, про неї й чутки не було. А все ж то була справжнісінька віспа: один помер, а троє занедужало.

Ми ніяк не могли запобігти лихові, хоч би покласти хворих окремо від здорових; не могли й доглядати їх, бо нас повно було, як оселедців у бочці. Після тієї ночі, коли ото помер перший з пасажирів, нам тільки лишалося гнити та вмирати… Капітанів помічник, комірник, польський єврей та чотири тубільці домудрилися втекти на великому вельботі. Більше нічого ми про них не чули. Наш капітан після того випадку звелів пробити дірки в усіх човнах, отож про втечу годі було й думати.

Того дня вмерло ще двоє, другого троє, а нарешті дійшло до восьми чоловік на день. Цікаво зрівняти, як по-різному впливало це на нас. Тубільців охопив німий, тваринний жах. Француз-капітан, Удуз на ім’я, нервувався, без упину балакав і навіть увесь трусився, як у лихоманці. Товстий, ситий чолов’яга, він важив не менше як двісті фунтів, — і от цей величезний мішок сала тремтів зі страху, наче холодець.

Німець, двоє американців та я скупили все, яке тільки було на кораблі, шотландське віскі й почали пиячити. Розважали ми собі ось як: алкоголь, просякнувши організм, повбиває, спопелить мікроби, — і страшна недуга жодному з нас не заподів лиха. Теорія нас не звела, хоча, правда, і капітан Удуз, що не пив зовсім, і А-Чун, що випивав раз на день, теж зосталися живі.

Ото дні були! Сонце, стоячи просто над головами, пекло без жалю; вітер не віяв, лише інколи набігав шквал, лютував хвилин п’ять або й півгодини, а тоді стихав, заливши нас страшенним дощем. По зливі знову пекло сонце, і палуба парувала. То була отруйна, вбійча пара, наче якийсь насичений мільйонами бацил туман, що здіймався хвилями з-понад мертвих та слабих. Ми, було, побачимо ту жахливу млу — і зараз же пити, і ще раз, і ще, майже не розводячи. Вживано спиртного доконче й тоді, коли матроси скидали мерців за борт, де на них уже чигали акули.

Так тривало, може, з тиждень, а тоді виявилося, що віскі вже нема. Воно було й до речі, бо інакше я не вижив би. Справді, незабаром мені довелося зазнати таких пригод, які могла видержати тільки цілком твереза людина; досить сказати, що під кінець двоє лише зосталося живих: я та отой, мовляв капітан Удуз, поганин. Ці слова я од нього почув, коли вперше побачив ту людину. Але краще не забігати наперед.

У кінці тижня, саме як вийшов увесь запас віскі і ми, скупники перлів, були тверезі, я випадково глянув у кают-кампанії на барометр. У Паумоту показував він найчастіше 29,90, а часом стрілка пересувалася від 29,85 до 30,00, іноді до 30,05. Тепер… тепер вона стояла нижче, як на 29,62! Це б могло протверезити і найп’янішого скупника перлів, що спопеляв мікроби віспи в шотландській горілці!

Я сказав про це капітанові Удузу, а він відповів, що вже кілька годин стежить, як падає барометр. Мало що далося б за такої ситуації зробити, але він зробив, що міг, а власне — згорнув частину вітрил, залишивши самі штормові, і сказав натягти рятувальні линви. Зоставалося тільки чекати вітру. Але як вітер повіяв, капітан допустився помилки, — з його наказу шхуна лягла в дрейф. Звісна річ, на південь від екватора це непоганий засіб, якщо тільки ти певний, що ураган не йде просто на судно. А він ішов саме на нас! Справді, вітер усе дужчав, і барометрова стрілка падала дедалі нижче. Я гадав, що краще повернути шхуну так, щоб вітер був їй з лівого боку, а потім, як барометр перестане падати, лягти в дрейф. Ми з капітаном сперечалися, аж поки в голосі його забриніло щось істеричне, проте він не погоджувався зі мною. І Це гірше, — решта скупників мене теж не підтримала. Мовляв, що може значити твоє слово супроти доказів такого досвідченого моряка! Ось як міркували вони, — я це знав.

Страшенні хвилі знялися на морі. Ніколи не забуду перших трьох валів, що вдарили нашу «Маленьку Жанну». Судно схилилось на бік так, наче лягло на дрейф, і вода поняла палубу. Рятувальні линви розраховані на здорових, дужих людей, але й їм вони не могли помогти, як величезний водяний вал під крик і стогін змивав з палуби жінок, дітей, банани, кокоси, свині, клунки, хворих і близьких уже до смерті людей.

Друга хвиля перекотилася через палубу. Судно, перехилившись кормою, задерло прову до неба, і знову цілий потік людських тіл і речей ринув униз. По палубі людей несло то головою, то ногами наперед, вони звивалися, корчились, плазували. Дехто силкувався втриматись за щоглу чи кодолу, але під вагою чужих тіл пускався її.

Я бачив, як один, полетівши головою вперед, врізався в бітенг на правому борті. Голова тріснула, немов яєчна шкаралупа. Я знав, що буде далі, а тому скочив на дах рубки, а звідтіля подерся на грот-щоглу. А-Чун і один американець рвонулися за мною, але я на стрибок випередив їх. Американця враз, немов яку тріску, змило з корабля, а китаєць спромігся повиснути на штурвалі. Тут-таки здоровезна жінка з острова Раратонги — завважки десь фунтів з двісті п’ятдесят — упала на нього і рукою обвила йому шию. Вільною рукою вхопився він за стерни-чого-канака… Аж ось ту мить шхуна нахилилася на правий бік.

Потік людських тіл