Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

На жаль, техніка мала один очевидний недолік. Щойно прокурор Екстрьом покидав поліцейське управління, Трійця не мав змоги прослуховувати його телефон, якщо не знав, де той знаходиться, і не міг припаркуватися десь поблизу.

Діставши повноваження з найвищої інстанції, Торстен Едклінт зміг нарешті створити маленький оперативний підрозділ на законних підставах. Він відібрав чотирьох співробітників, свідомо віддаючи перевагу молодим талантам з досвідом служби у звичайній поліції, відносно недавно запрошеним до ДПУ/Без. Двоє з них раніше працювали у відділі боротьби з шахрайством, один — у фінансовій поліції, ще один — у відділі боротьби з насильницькими злочинами. Їх запросили в кабінет до Едклінта і забезпечили інформацією про характер завдання і необхідність дотримуватися цілковитої секретності. Едклінт наголосив, що розслідування проводиться на пряму вимогу прем’єр-міністра. Начальником нового підрозділу стала Моніка Фігуерола, яка взялася до керівництва розслідуванням з хваткою, що відповідала її зовнішності.

Проте справа посувалася повільно, що в основному пояснювалося невпевненістю в кандидатурах підозрюваних. Едклінт з Фігуеролою неодноразово обговорювали, чи не краще просто заарештувати Мортенссона і почати ставити йому питання, але кожного разу вирішували все-таки почекати — подібний арешт поставив би хрест на секретності розслідування.

Лише у вівторок, через одинадцять днів після зустрічі з прем’єр-міністром, Моніка Фігуерола прийшла в кабінет до Едклінта із словами:

— Думаю, у нас дещо з’явилося.

— Сідай.

— Еверт Гульберґ.

— Ну?

— Один з наших слідчих поговорив з Маркусом Ерландером, який проводить розслідування вбивства Залаченка. Ерландер стверджує, що вже через дві години після вбивства з ґетеборзькою поліцією зв’язалися з ДПУ/Без і передали інформацію про листи Гульберґа з погрозами.

— Дуже оперативно.

— Так. Навіть занадто оперативно. У Ґетеборґ з ДПУ/Без факсом переслали дев’ять листів, авторство яких приписується Гульберґові. Проте виникає одна проблема.

— Яка?

— Два листи були адресовані в міністерство юстиції — міністрові юстиції і міністрові з питань демократії.

— Ага. Це мені вже відомо.

— Так, але лист до міністра з питань демократії був зареєстрований у міністерстві лише наступного дня. Його доставили з вечірньою поштою.

Едклінт утупився в Моніку. Він уперше злякався, що всі його підозри виявляться небезпідставними. А вона безжалісно вела далі:

— Іншими словами, з ДПУ/Без надіслали копію листа з погрозами ще до того, як він дійшов до адресата.

— О Господи, — мовив Едклінт.

— Факс надсилав співробітник відділу особистої охорони.

— Хто?

— Не думаю, щоб він мав до цього стосунок. Йому принесли на стіл листи і незабаром після вбивства звеліли зв’язатися з поліцією Ґетеборга.

— Від кого надійшло розпорядження?

— Від секретаря начальника канцелярії.

— Господи, Моніко… Ти розумієш, що це означає?

— Так.

— Це означає, що співробітники ДПУ/Без замішані у вбивстві Залаченка.

— Ні. Це означає, що деякі люди всередині ДПУ/Без знали про вбивство ще до його здійснення. Питання лише в тому, які саме?

— Начальник канцелярії…

— Так. Але я починаю підозрювати, що цей «Клуб Залаченка» знаходиться за межами нашого будинку.

— Що ти хочеш сказати?

— Мортенссон. Його перевели з відділу особистої охорони, і він працює самостійно. Минулого тижня ми тримали його під спостереженням цілими днями. Наскільки нам відомо, він не зв’язувався ні з ким з нашого будинку. Йому телефонують по мобільному телефону, який нам ніяк не прослухати. Ми не знаємо номера, але це точно не його власний телефон. Мортенссон зустрічався з тим блондином, особу якого нам поки не вдалося з’ясувати.

Едклінт нахмурив чоло. Тієї ж миті в двері постукав Андерс Берґлунд — співробітник, запрошений до нового оперативного підрозділу, що раніше працював у фінансовій поліції.

— Мені здається, я знайшов Еверта Гульберґа, — повідомив Берґлунд.

— Заходь, — сказав Едклінт.

Берґлунд поклав на стіл обшарпану по краях чорно-білу фотографію. Едклінт з Фігуеролою стали її роздивлятися. На ній був зображений чоловік, якого вони обоє відразу впізнали. Це був легендарний полковник-шпигун Стіґ Веннерстрьом, і його заводили у двері двоє міцних, одягнених у штатське поліцейських.

— Ця фотографія з видавництва «Олен & Окерлунд», вона була опублікована в журналі «Се» навесні шістдесят четвертого року. Її зробили у зв’язку із судовим процесом, на якому Веннерстрьома було засуджено до довічного ув’язнення.

— Он воно що.

— На задньому плані видно трьох людей. Справа — комісар Отто Даніельссон, що заарештовував Веннерстрьома.

— Так…

— Погляньте на людину, яка стоїть трохи ліворуч за Даніельссоном.

Едклінт і Фігуерола побачили високого чоловіка з тонкими вусиками і в капелюсі, чимось схожого на письменника Дешила Хеммета.

— Порівняйте його обличчя з паспортною фотографією Гульберґа. Її знімали, коли йому було шістдесят шість років.

Едклінт насупив брови.

— Я б, мабуть, не поручився, що це та сама людина.

— А я можу поручитися, — сказав Берґлунд. — Переверніть знімок.

На зворотному боці фотографії був штамп, який пояснював, що вона належить видавництву «Олен & Окерлунд» і що ім’я фотографа Юліус Естхольм. Олівцем був приписаний текст: «Стіґ Веннерстрьом з двома поліцейськими з боків входить до Стокгольмського суду. На задньому плані: О. Даніельссон, Е. Гульберґ і X. В. Франке».

— Еверт Гульберґ, — сказала Моніка Фігуерола. — Він таки працював у ДПУ/Без.

— Ні, — заперечив Берґлунд. — З технічних причин працювати в ДПУ/Без він не міг. Принаймні, коли робився знімок.

— Он як?

— ДПУ/Без створили на чотири місяці пізніше. На цьому знімку він, як і раніше, належить до Державної таємної поліції.

— Хто такий X. В. Франке? — поцікавилася Моніка Фігуерола.

— Ханс Вільгельм Франке, — відповів Едклінт. — Він помер на початку дев’яностих, а в кінці п’ятдесятих — на початку шістдесятих років був заступником начальника Державної таємної поліції. Він був свого роду легендою, як і Отто Даніельссон. Я з ним кілька разів зустрічався.

— Ось воно що, — сказала Моніка Фігуерола.

— Він залишив ДПУ/Без наприкінці шістдесятих. Франке не зміг порозумітися з Вінґе, і його ледве не звільнили, коли йому було приблизно п’ятдесят — п’ятдесят п’ять років. Він відкрив власну справу.

— Власну справу?

— Так, став радником з питань безпеки для приватних підприємств. У нього був офіс на площі Стуреплан, але він періодично ще читав лекції на заняттях з підвищення кваліфікації в ДПУ/Без. Там-то я з ним і зустрічався.

— Зрозуміло. А що не поділили Вінґе і Франке?

— Вони не спрацювались. У Франке було щось від ковбоя, йому скрізь увижалися агенти КДБ, а Вінґе був бюрократом старої школи. Потім, правда, Вінґе незабаром звільнили — за іронією долі, за те, що він вирішив, ніби Пальме працює на КДБ.

— Гм, — мовила Моніка Фігуерола, роздивляючись фотографію, на якій Гульберґ і Франке стояли поруч.

— Думаю, нам пора знову поговорити з міністром юстиції, —