Читати книгу - "Річки Лондона"

Коли я дійшов до Друрі-Лейн, вікторіанська епоха змусила мене впасти на коліна й блювати. До повсюдного запаху кінського лайна я вже звикав, але потрапити до 1870-их було все одно як сунути голову у вигрібну яму. Може це й лише vestigia, але їх вистачило на те, щоб мій уявний обід відправився у стічну канаву. Я відчув у роті смак крові й зрозумів, що частково ця кров була моя — вона живила те окультне лайно, яким Моллі тримала мене тут.

Бау-Стріт була забита величезними каретами та екіпажами, в які було запряжено коней, що були завбільшки як непоганий сімейний автомобіль. Це був Ковент-Ґарден у розквіті, і я очікував, що значок Волпенні поведе мене вулицею Рассел-Стріт до Площі, але він натомість потягнув мене праворуч, вздовж Бау-Стріт до Королівської Опери. Коли форма екіпажів змінилася, я зрозумів, що повернувся задалеко в минуле, що щось іде не за Планом А.

Важкі екіпажі, що стояли навпроти Королівської Опери, зникли, неначе перед новою сценою прибрали вже не потрібні декорації. Небо потьмяніло, на вулиці стало темно, освітлення було лише від смолоскипів і масляних ламп. Повз мене проїжджали примарні форми позолочених карет, а леді та джентльмени походжали туди-сюди сходами старого театру «Рояль», вдягнені в перуки й надушені парфумами. Мені в очі впала група з трьох чоловіків. Вони здавалися більш справжніми, ніж решта фігур, щільнішими. Один з них був великий літній чоловік у великій перуці, який силувано йшов, спираючись на ціпок — це мав бути Чарльз Маклін. Світло не залишало його, неначе освітлювачі привертали до нього увагу — не важко було вгадати, хто був режисером.

Я припустив, що це має бути реконструкція сумно відомого вбивства Генрі Пайка підлим Чарльзом Макліном, і відразу ж, наче за підказки, з'явився Генрі Пайк в оксамитовому сюртуку, в стані сильного збудження, з перекошеною перукою та з величезною палицею в руці.

Але я впізнав його обличчя! Вперше я побачив його холодного січневого ранку, коли воно представилося покійним Ніколасом Волпенні з парафії Ковент-Ґарден. Але це був не Ніколас Волпенні, це був Генрі Пайк! Це завжди був Генрі Пайк, від самого початку, від портика Акторської церкви, де він якнайкраще виконував роль кокні. Що ж, принаймні, це пояснювало, чому Волпенні не показувався перед Найтінґейлом. А також це означало, що та сцена в церкві, після якої я експромтом розкопав безцінну лондонську пам'ятку, була саме сценою, виставою.

— Пробі, пробі! — скрикнув один зі супутників Макліна. — Вбивають!

Певні речі завжди одні й ті самі: птахи літають, риби плавають, а дурні та полісмени біжать на крик. Мені вдалося не крикнути й не побігти, і завдяки цьому я наблизився до Генрі Пайка на два метри, перш ніж він мене помітив. Із задоволенням я побачив на його обличчі неабиякий подив, а потім лице змінилося — він став подобою карикатурного зображення півмісяця, яку я знав як Містера Панча, духа безладу та бунту.

— Знаєш, — пискнув він, — ти не такий дурень, яким здаєшся!

Стандартна процедура, коли маєш справу з божевільним покидьком: дозволяй йому говорити, непомітно наближайся й хапай його, коли він відволічеться.

— То це ти видавав себе за Ніколаса Волпенні?

— Ні, — сказав Містер Панч. — Акторську гру я залишив Генрі Пайкові, він не може без цього, бідолаха, акторство — це все, чим він живе.

— Хоч зараз він і не живе, — сказав я.

— Еге ж, — сказав Містер Панч. — Хіба не чудовий цей всесвіт?

— І де тепер Генрі?

— У голові твоєї подружки, має тілесні зносини з її мозком, — сказав Містер Панч, закинув голову й верескливо зареготав.

Я кинувся до нього, але спритний покидьок розвернувся й чкурнув одним з вузьких провулків, що виходили на Друрі-Лейн.

Я погнався за ним, і хоч я й не можу стверджувати, що відчував у собі дух кожного лондонського поліцейського, але подумайте: ми стартували біля мирського суду Бау-Стріт, і припинити гнатися за ним тепер було для мене все одно як припинити дихати.

Я вибіг з провулка на зимову Друрі-Лейн; безликий натовп пішоходів; пара здіймалася від коней і від чоловіків, що носили паланкіни. Серед холоду та снігу місто було чисте та свіже, і незабаром воно мало очиститися ще й від докучливого духа-поверненця. З приголомшливою швидкістю настала весна, і Містер Панч вів мене брудними бічними вулицями, про які я знав, що їх уже немає, аж доки ми не пробігли повз щойно збудовану церкву Святого Клемента на Фліт-Стріт. Велика Лондонська Пожежа проминула надто швидко, щоб я її побачив — просто дмухнуло гарячим повітрям, наче з відкритої духовки. Щойно на Фліт-Стріт домінував собор Святого Павла, аж раптом замість його купола була вже прямокутна норманська башта старого собору. Для такого лондонця, як я, це було єретичне видовище, все одно як раптом знайти у своєму ліжку незнайому людину. Сама вулиця стала вужчою, на ній були суцільні вузькі фасади будинків з дерев'яними балками, над якими нависали верхні поверхи. Ми дісталися часів Шекспіра, і мушу сказати, що пахнуло тут зовсім не так погано, як у дев'ятнадцятому сторіччі. Містер Панч біг, рятуючи своє примарне життя, але я наздоганяв його.

Лондон зменшувався. Серед будинків обабіч з'являлися прогалини. Я бачив зелені пасовиська зі скиртами сіна та стадами корів. Речі навколо мене втрачали чіткість. Попереду з'явилася річка Фліт, і раптом я вже біг до кам'яного моста, а на іншому краю долини були стіни — стародавні стіни Лондона. Я ледь устиг пройти крізь Лудґейт раніше, ніж сама ця брама з'явилася й заступила мені шлях. Старого собору вже не було; ми пропустили англосаксів і те, що енергійні сучасні історики звуть субримським періодом; у моді знов було язичництво.