Читати книгу - "Спокута"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Може, пропив одяг та вже десь замерз на вулиці.
– Можливо. Знаєш, де я його зустрічав не раз?
– І де ж, як не на вулиці? – скривив рота в сумній посмішці Микола. – На те він і безхатько, бо нема своєї хати.
– Так, на вулиці, – сказав Роман. – А точніше, на кладовищі, біля могили Катрі. Уяви, він весь час зриває табличку з хреста, каже, що там помилка в написі прізвища, бо там похована його дружина.
– Пику йому не набив?
– Хотів, але стало шкода. Схоже, що від такого життя в нього дах зовсім знесло.
Офіціантка принесла каву та випічку, і чоловіки замовкли, зігріваючись гарячим напоєм і думаючи кожен про своє. Роман задивився у вікно. Люди, піднявши комірці, намагалися сховатися від морозного вітру, який дув із півночі й голками впивався в обличчя. Вони поспішали в теплі приміщення, де можна було зігріти тіло. Микола сказав, що в нього холод у душі. Під цими словами ладен був підписатися й Роман, бо й справді на душі було холодно й незатишно, навіть зараз, коли гаряча кава розтіклася струмочками тепла по тілу. Здавалося, що без Катрі тепер ніколи цей світ не стане теплим та затишним.
– Марно ти не погодився поїхати з Івасиком та Мартою, – зауважив Микола. – Там зараз гарно! Лижі, відпочинок, жінки.
– Мені її так не вистачає, – стиха промовив Роман.
Микола розумів, про кого йшла мова. Він бачив, як рука Романа потяглася до тарілки, де нещодавно лежали круасани і, нічого не знайшовши, взялася за вже порожню чашку.
– Досить на сьогодні пошуків! – сказав Микола. – Поїхали, Ромко, до мене! Візьмемо пивка, у мене є риба, гарна така, жирна, аж жир по руках буде стікати! – якомога веселіше сказав Микола.
– Давай разом з’їздимо до Катрі, – запропонував Роман. – Я вже давно там не був.
– Як давно? Кілька днів? – ляпнув Микола й одразу зрозумів недоречність своїх слів. – Гаразд! Поїхали.
– Тільки треба заскочити до квіткової крамниці купити квітів, – сказав Роман, розраховуючись за каву.
Навіть центральна доріжка на кладовищі була засніжена. Чоловіки, вгрузаючи майже по коліна, пробиралися цвинтарем.
– Диви, не одні ми такі! – Микола вказав на сліди у снігу. – Ще хтось нещодавно приходив.
Сліди вели в той бік, де була могила Катерини.
– Можливо, я тут знову зустріну свого знайомого безхатька, – сказав Роман. – Якщо він пропив мій одяг, доведеться дотримати свого слова й роздягнути його.
– А якщо зірвав табличку, то ще й набити! – сказав Микола.
Чоловіки й справді помітили самотню постать біля могили Катерини.
– Так і є! – сказав Роман, упізнавши в чоловічій постаті знайомого безхатька. – Це мій старий знайомий. Схоже, що роздягати його не доведеться.
– То може хоча б поштурляємо за табличку та зігріємось? – пожартував Микола.
Вони підійшли ближче, а безхатько стояв непорушно, схиливши голову. Він чи то поринув у спогади про своє колишнє життя і нічого не чув, чи був у такому стані, що йому стало вже байдуже, що відбувається навколо нього.
– Усе як і раніше, – стишеним голосом сказав Роман, зупинившись за кілька кроків позаду безхатька. – Таблички немає, безхатько на цьому ж місці. Схоже, що в нього й справді дах знесло.
– Агов, чоловіче! – сказав Микола, підійшовши ближче до безхатька.
Чоловік повернувся і завмер із відкритим ротом. Якусь мить вони дивилися один на одного в замішанні, потім безхатько стягнув із голови в’язану шапку й почав її нервово м’яти в руках.
– Ти?! – вирвалося глухим звуком із грудей Миколи.
– Миколка?! – закліпав очима безхатько.
З його очей по глибоких боріздках зморшок горохом покотилися сльози. Не встиг Роман уторопати, що сталося, як безхатько впав на коліна перед Миколою і з відчаєм у голосі скрикнув:
– Пробач, мене, синку! Пробач дурня нерозумного!
– Батьку, ну що ти?!
Микола кинувся до чоловіка, підвів його, обхопив руками, стиснув у обіймах. Роман бачив, як міцно, до болю Микола стиснув зуби, як скотилася з очей зрадлива непрохана сльоза, він її змахнув рукою і проковтнув грудку, що застрягла в горлі і не давала промовити слова втіхи для батька, який схилив голову на груди сина, і його тіло лише здригалося від беззвучного плачу. Роман підійшов до могили Катерини і стиха сказав:
– Вітаю, моє сонечко! Якби ти знала, що я ладен усе віддати, аби сталося диво і я зміг тебе зустріти знову, не десь там, у невідомих світах, а тут, на землі. Дива трапляються, чи не так, Катрю? Чому тоді не з нами?
Роман замовк. На мить він і справді повірив у диво. Йому навіть здалося, що Катря стоїть позаду, і варто лише повернутися, щоб її побачити. Роман затамував подих і відчув, як шалено стугонить у грудях серце. Він повільно обернувся, сподіваючись на те саме диво, яке сам щойно вигадав, але позаду були лише два розчулених чоловіки, які тримали одне одного за руки. Вони були настільки схвильовані, що втратили дар мовлення і лише повторювали:
– Синку!
– Батьку!
– Миколко!
– Я шукав тебе!
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокута», після закриття браузера.