Читати книгу - "Не озирайся і мовчи"

диво, спрацювала швидко. Тієї п’ятниці камери спостереження в одному з генделів мікрорайону Північний зафіксували Ігоря Марчука в компанії фарбованої підтоптаної білявки, й один зі слідчих одразу впізнав жінку. Вона була повією, і впродовж попередніх півроку її кілька разів викликали на допити, пов’язані з іншими справами. Жінку легко відшукали. Вона не опиралася, в усьому зізналася та навіть повернула частину грошей, яку не встигла спустити. Про те, куди зник Ігор Марчук, у повії ніхто не запитував. На той момент його ще не розшукували.

Ірму Марчук відпустили з лікарні в понеділок, 18 квітня. Вона повернулася додому, але протягом двох тижнів жодним словом не згадувала чоловіка. Заяву про побиття писати не стала. Ірма почала хвилюватися — хоча «хвилюватися» тут, мабуть, не надто доречне слово — на початку травня, проте заявила про зникнення чоловіка лише після свят — у вівторок, 10 травня. Повію знову привезли до облуправління поліції й допитали. Жінка більш детально описала події 15 квітня, зокрема й те, що на той час, коли вона виходила з квартири Марчуків, Сонин батько валявся на ліжку в безпам’яті.

Соню, зрозуміло, ніхто не допитував. Дівчина сама розказала мамі, що того вечора вони з Марком бачили, як Ігор покидав квартиру, і що хвилин за десять до того з квартири нібито виходив хтось іще, напевно, повія. Ірма переповіла це слідчим, і на цьому пошуки Ігоря Марчука, по суті, завершилися. Формально його оголосили в розшук, слідчі впродовж двох днів допитували сусідів і перевіряли морги, та більш дієвих заходів ніхто не вживав. Коли в поліції дізналися, що Ігор Марчук не вперше надовго щезає з дому, на справу — негласно — остаточно махнули рукою.

Марк не помилився: їх із Сонею ніхто не запідозрив.

Після повернення Ірми з лікарні Соня та Марк побачилися без дорослих лише раз — випадково зустрілися у дворі неподалік будинку. Їм було про що поговорити. За два тижні, протягом яких вони не перетиналися, Марк багато міркував про скоєне. Він не жалкував, принаймні поки що ні, однак згадки про миршавого чоловіка, який повільно здихає з голоду в світі за ліфтом, іноді ставали пекучими; в такі моменти, коли хлопець був сам, коли поряд не опинялося нічого, що могло б відволікти, в свідомості немовби розпливались чорні плями, а в серце прослизала паніка: Марк думав, що робитиме, якщо з часом ті згадки почнуть пекти ще дужче. Соня навпаки непокоїлася, що її батько зможе вижити та повернутися. Зрештою підлітки лиш перекинулися кількома малозначущими фразами, а тоді, потупившись, надовго замовкли. Ніхто не хотів іти першим, і водночас ніхто не наважувався перервати мовчанку. Що зовсім погано — їхнє мовчання було беззмістовним. Вони не росли разом, не були поруч від народження, а тому не вміли витягувати із проникливої тиші те, що залишилося невисловленим.

Розійшовшись, підлітки щиро вірили, що продовжать спілкуватися. Вони домовилися, що згодом спишуться чи зателефонують одне одному, та їхні життя вже прямували різними дорогами. Тієї миті, коли Марк, розповідаючи мамі про пограбування Сониної квартири, раптом збагнув, що більше не повернеться до горбистої долини під застиглим сонцем, вони почали віддалятися. Ні Марк, ні Соня ще не усвідомлювали цього, проте спільної таємниці — бодай і такої великої — було недостатньо, щоб утримати їх разом.

74

На початку травня Віктор Грозан погодився на переведення до Львова. Яна попервах була не в захваті. Їй подобався Львів, але вона звикла до Рівного й не хотіла покидати подруг і роботу, де її цінували. Віктор зрештою переконав дружину, що таке велике місто відкриє перед їхнім сином більші перспективи: Марк однаково мав перейти до нової школи, то чому б не до якоїсь з елітних гімназій Львова?

«Затишна кімната» забезпечувала регіонального директора службовою квартирою у Львові, тож Грозани вирішили не продавати свою квартиру в Рівному. У ній залишався Арсен.

На другому тижні травня Віктор на кілька днів вирушав до Львова облаштовуватися, а сам переїзд запланував на п’ятницю, 20 травня. 23-го чоловік уже виходив на роботу.

Маркові про переїзд повідомили за вечерею в суботу, 7 травня. І для Яни, і для Віктора реакція сина стала несподіванкою. Вони не очікували, що він упиратиметься, навпаки сподівалися, що хлопчак після всього, що трапилося, радітиме можливості поїхати з Рівного, проте помилилися. Марк, вислухавши батьків, набурмосився. Яна поцікавилася, що не так, і зрештою лише погиркалась із сином. Хлопець пішов з-за стола, майже не торкнувшись до їжі. Він не хотів їхати, але не знав, як пояснити це батькам. Минуло достатньо часу, і спогади про розправу в шкільному туалеті вкрилися павутиною тріщин, а обрáза та пригнічення, які, гадав, гноїтимуть довіку, зблякли й тепер здавалися чимось маленьким, неважливим і крихким. Причина Маркового невдоволення крилася в іншому: раціональний розум хлопця не міг змиритися з існуванням світу за ліфтом. Хлопчак не сумнівався в істинності відчуттів: світ із мертво застиглим сонцем видавався не менш реальним, ніж той, у якому він перебував зараз, і саме тому голова буквально спухала від запитань. Звідки той світ узявся? Що він таке? Чому на п’ятому поверсі щоразу з’являється шипляча істота? Чим вона є насправді? Ким була Соломія Соль? Чому жінка розповіла Соні про перехід? Куди зникло тіло Софії Ярмуш?.. Хлопчак не хотів перебиратися до Львова, бо знав: поїхавши з Рівного, назавжди втратить можливість докопатися до істини.

З іншого боку, Марк не тішив себе ілюзіями. Хлопчак розумів, що можливість безпосередніх спостережень за світом по той бік ліфта щезла, щойно він перетягнув туди Сониного батька. Він усвідомлював, що відтепер дізнатися щось про природу того дивовижного місця можна лише від тих, хто від початку знав про його існування. А із цим була проблема. Софія Ярмуш — мертва. Анна Ярмуш — мертва. Соломії Соль уже мусило би бути під дев’яносто, тобто з великою імовірністю вона також не серед живих. Машка, Сонина подруга, зникла безвісти (напевно, мертва), а самій Соні відомо не більше за нього.

Жодної зачіпки, хоча від того не легшало. Анітрохи. Усвідомлення безвиході ще нікому не приносило полегшення.

Збагнувши, що переселення до Львова неминуче, Марк узагалі ні про що, крім світу за ліфтом, не міг думати. На певний час він повернувся до ідеї відшукати редактора чи когось із журналістів «Червоного прапора», які працювали в газеті наприкінці дев’яностих, але, добре все зваживши, відмовився від цього. Навряд чи редактор, навіть якщо він досі живий і при пам’яті, повідомить йому щось нове.

Іще тиждень після