Читати книгу - "Повернутися дощем"

Довелося грюкати у двері, викликаючи охорону. Бабця пішла навпростець, не помічаючи людей, які лежали на долівці, перечепилася, впала і почала плакати. Коли її підвели, то вона заявила, що вже не хоче до туалету. Знову повлягалися, але за півгодини стара заскиглила, що хоче в туалет, а її не випускають.

— Наступної ночі покладемо її біля дверей, — сказав чоловік, який мав місце біля виходу. — Шкода стару, треба пам’ятати, що всі такими колись будемо.

— Не приведи, Господи, дожити до такого! — похитала головою якась жіночка.

— Будемо сподіватися, що стареньку незабаром відпустять, — сказала Настя.

До місця зустрічі з побратимами залишалося кілька кілометрів, але бійці двічі натрапляли на ворожі засідки і відходили назад. Відрізані від своїх, виснажені спекою та голодом, вони опинилися ще далі, ніж були зранку. Їм поталанило знайти банку із дощовою водою; пили по черзі, кожен по три ковтки тухлої води. Потім натрапили на залишки газованої води після відпочивальників, але й це не врятувало від зневоднення — Кабан непритомнів і бійці відступали, тягнучи на собі важкого побратима. Надвечір усі зрозуміли, що так далі не можна. Бойовий дух змагало виснаження. На дорозі, неподалік села, вони помітили чоловіка, який копирсався біля зерновозу.

— Нам потрібна ця машина, — сказав Злий. — Кабан так довго не протягне, ми можемо його втратити.

— А якщо у водія є зброя? — припустив Малий.

— У нас теж є, — відповів Злий. — Хто піде зі мною?

— Я, — озвався Геник.

Обмізкувавши, як краще вчинити, хлопці підкралися до машини з двох боків.

— Руки! — крикнув Злий, наставивши автомат. — Спокійно, без паніки!

Водій перелякано закліпав очима і повільно підвів руки.

— Нам потрібна машина, — пояснив Геннадій.

— Е-е-е, — злякано протягнув чоловік, — але пального майже нема.

— У селі є військові? — спитав Злий.

— Ні, нема нікого.

— На скільки вистачить палива?

— На кілька кілометрів.

— Заводь!

— А як назад доберусь?

— То вже не наш клопіт, — відповів Злий і наказав хлопцям сідати.

Кілька кілометрів шляху подолали швидко, але в село заїхати не ризикнули: не надто повірили водієві. Коли автівка чхнула і зупинилась, бійці вийшли на трасу. На їхнє щастя, назустріч їхав старенький «Москвич». Вони перекрили дорогу, і машина, за кермом якої сидів дідусь, зупинилася.

— Батьку, треба солдатів підкинути, — сказав Мона.

— У мене нема грошей на бензин, — відповів старий.

— У нас теж, — кинув Злий. — Сідайте, хлопці! Водій таксі люб’язно погодився підвезти нас безкоштовно.

— А як же?..

— Розвертайся, батьку! — наказав Злий.

— Це моя машина! — заволав старий. — Я не дозволю!

— Тоді ця машина буде негайно конфіскована для потреб української армії.

— Дідько б вас забрав! — вилаявся старий.

За кілька кілометрів він пригальмував.

— Отут невелике болітце, за ним — ваші. Я туди не поїду, хоч убийте.

— Дивись мені, батьку, — пригрозив Злий, — якщо надурив і навів на ополченців, з-під землі дістану!

— Ідіть до біса! — буркнув дід. — Мені до сраки і ви, і ополченці. Очі б мої вас не бачили! Усі вже дістали до печінок!

— Не зли мене, їдь своєю дорогою, — мовив Злий і гучно грюкнув дверцятами.

— Ти йому повірив? — спитав Кабан.

— Я ладен повірити будь-кому, аби лише не тягти твої два центнери.

Невелике болото виявилося справжнім випробуванням. Ноги вгрузали в багно майже по коліна, високий комиш боляче різав спітнілі тіла, але не було жодної калюжі, щоб можна було або напитися, або хоча б вмитися. Добре, що Кабан самотужки подолав болото. На високому березі бійці побачили своїх і з останніх сил вони виборсалися — перед ними зблиснула річка.

— Кальміус! — скрикнув Малий. — Вода!

Вони покидали зброю і кинулись у воду, черпали її, пили досхочу, відтак виклали з кишень документи та телефони й в одязі занурилися в прохолодні обійми річки. Побратими стояли на березі і спостерігали, як хвилин з двадцять хлопці хлюпалися у воді, пили й знову занурювалися у воду. Мокрі і щасливі, бійці вийшли на берег і лише тоді привіталися.

— Ви як стадо слонів, — посміхнувся командир роти Вусик. — Мабуть, дісталося вам! Довгенько на вас чекали.

— Пусте! — сказав Злий. — Головне, що вибралися. Скільки вас?

— Двадцять п’ять. Останніх, напевно, вже не дочекаємось. Вони або самотужки вибралися, або… Ви голодні?