Читати книгу - "Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко"

Вона кивнула головою. Я подивився вгору, намагаючись знайти цятку гіперпереходу. І не знайшов. Можливо, його видно лише зсередини?

— Як ти гадаєш, вони відновлять перехід? - Запитав я.

Інга знизала плечима.

— Не знаю… Дімо, ми не винні?

- У чому?

— Ну… вони лишилися там…

Я дивився на пусте шосе.

— Вони надто звикли, Інго. Острови — це вже їхній світ.

- І наш.

- Трохи.

— Але ж ми на Землі… — Інга не домовила. Вище схилом виник, з'явившись з повітря, з нізвідки, дерев'яний меч. Похитався без жодної опори і впав на траву.

— Ми на землі, — повторив я. Встав і пішов угору, за мечем.

7. ДІМ

Ми увійшли до міста надвечір. Спустилися по дорозі, що тяглася з гір, повз сади, без сумніву південні, з усипаними величезними червоними яблуками деревами. Не втримавшись, я зірвав пару.

Крокуючи по теплому, нагрітому за день асфальту, ми вгризалися в соковиті, шалено солодкі плоди і іноді починали так реготати. Втім, чому так? Ми були на землі. Будинки. Ми повернулися.

Околицю ми побачили здалеку. Якийсь мікрорайон — дев'яти і дванадцятиповерхівки з квадратиками вікон, що неквапливо спалахують. Я ще не знав, що ми робитимемо — стукатимемося в перші ж квартири, шукатимемо відділення міліції чи розповідатимемо про себе вченим. Але це також нічого не означало.

Ми були вдома.

Перед одним із будинків, у пустельному, вузькому дворику, я побачив доглянуту круглу клумбу. Інга йшла трохи попереду, не дивлячись на мене.

Спокуса виявилася занадто великою. Я квапливо зірвав кілька квітів. Бліді осінні хризантеми, що пожухли від близькості автодороги, здавались мені чудовими у світі квітами. Наздогнавши Інгу, я взяв її за руки.

— Інга… Адже там не було квітів, на островах… Ну, загалом… Візьми…

Ми завмерли, ніяково тримаючись за руки. Нас розділяв лише міцно стиснутий обома букетами. Я відчував тонкі, теплі пальці, які стосувалися моєї долоні.

— Інго, я ніколи не дарував квіти…

Ми дивилися одне одному у вічі. І навіть у темряві я бачив своє відображення у її зіницях. Зовсім поруч. У самої особи.

— Я ніколи нікого не цілувала, Діме…

Я навіть не відчув її губ. Я був ніби в тумані, я провалювався в бездонну прірву, паморочилося в голові і тіло буравило дрібне тремтіння. Запах її волосся, запах яблук, невагомий, солодкий торкання губ — все зливалося в один бурхливий кругообіг.

- Діма…

- Інга ...

Ми відірвалися один від одного, як той, хто вмирає від спраги, відкидає напівпорожню флягу. Боячись захлинутися.

Інга розгублено обернулася, кивнула на лавку біля під'їзду. Запитала:

- Сядемо?

Ми не шукали