Читати книгу - "Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко"

Навколо була тиша і ніч, що наповзала. Лише зрідка шуміли машини, що проносилися по дорозі, звук був приглушеним і винним. Навіть вони не хотіли нам заважати. Ми мовчки дивилися один на одного. Немов бачили вперше. Або - в останній.

Кроки і кваплива розмова, що переривався верескливим регітом, почулися з тротуару. Я скосив очі. І побачив, як до під'їзду прямує компанія хлопчаків. Їм було років тринадцять-п'ятнадцять, хтось трохи старший, інші молодші. Весела, регочуча компанія, що обіймається. Я трохи повернувся, розглядаючи їх з невиразною ніжністю. Я почував себе старшим за цих хлопців на п'ять, десять, сорок років. На сорок островів...

Хлопці наблизилися, і розмова замовкла. По нас ковзали цікаві, глузливі погляди. Звичайно, з нашим виглядом... Я підтягнувся, прикриваючи лавкою безглуздий дерев'яний меч, що висить за спиною.

Один з хлопчаків раптом різко зупинився і човпнувся на лаву поруч з Інгою. Через секунду вся компанія, що тільки-но прямувала в під'їзд, обліпила лаву. Усі мовчали. Декілька хлопців жували гумку, один повільно діставав з кишені сорочки пом'яту сигарету. Він повернувся до мене, ліниво запитав:

— Сірники будуть?

- Не курю, - мимоволі посміхнувшись, відповів я.

У хлопця навіть обличчя змінилося від подиву. Він глянув на свого сусіда.

- Що він сказав?

— Він сказав, що не палить, Валек, — слухняно повторив той.

Валек подивився на мене ще здивованішим. І сказав:

— Слухай, навіщо тобі така козочка, якщо ти не куриш?

Усі заржали. А в мене грудкою перехопило подих. Ну чому? Чому?

- Прибери руку! — дзвінким голосом сказала Інга.

Я сіпнувся. І відчув, як кілька сильних рук стиснули мені плечі.

- Прибери руку! - повторила Інга.

Її сусід лише посміхнувся, не знімаючи долоні з коліна. Наступної секунди Інга підвелася, трохи розвертаючись... Зі здавленим криком пацан полетів на землю.

— Так, ця кізочка не по тобі, — задумливо вирішив Валек. — Валі звідси, а ми про неї подбаємо.

— Хлопці, йшли б краще ви самі… — почав я.

Скочили всі, навіть ті, хто тримав мене.

- Як він нас назвав? — голосом, що втратив будь-яку інтонацію, запитав Валек. Повторювати йому ніхто не став. Усі дивилися на мене.

- Я, в натурі, твій прикол не зрозумів, - зіскакуючи з лави і підходячи до мене, промовив Валек. — Тепер на мітлі роз'їдемося.

— Та йому все порівну, — хитро сказав хтось з-за спини. - Він ніндзя, меч тягає. Ось тільки картонний, боїться сміття дражнити.

По мечу клацнули пальцем. Тонне, як фанера, лезо озвалося глухим стукотом. А Валек нишпорив у кишені. Коли він витяг руку, долоня виявилася обмотаною товстим металевим ланцюгом.

— Вибачатись як будеш, чокнутий? Може одразу на мосли встанеш?

— Відчепиться, хлопці, — попросив я. — Ну, відчепіться!

Двоє знову наближалися до Інги. Інші зібралися в мене за спиною. Валек одним рухом розкрутив ланцюг на півметра, простягнув:

- Ну, почнемо...

- Інга, спину!

Я крутнувся, вимикаючи її супротивника. Другий одразу ж метнувся у темряву. Але Валек лише вишкірився, скидаючи руку зі зброєю. Тяжкі сталеві ланки