Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що ж, хай буде по-твоєму, — погодилася Дара. — Вибач мені. Вважаю, що можна й почекати.
— Мабуть, що можна. Не ображаєшся?
— Ні... — вона засміялася. — Мабуть, якби ти й розповів, знання це не стало б мені корисним. Вважаю, ти, Корвіне, добре знаєш, що робиш. Приємно, що комусь не байдуже до моїх справ та сподівань.
Я теж усміхнувся. Дара подалася вперед і торкнулася моєї щоки. Я обернувся до дівчини. Її обличчя повільно наближалося до мого. Усмішка злетіла з розтулених вуст, очі заплющилися. Ми поцілувались, і я відчув, як її руки обплели мою шию, плечі... Те саме зробив і я. Від мого здивування не залишилося й сліду, воно розчинилось у солодкому поцілункові, знітилося від тепла її тіла й остаточно випарувалося від мого бажання.
Якщо про це довідається Бенедикт, він не розізлиться, ні — він озвіріє.
7
Монотонно рипів фургон, сонце хилилося до горизонту, виливаючи на землю залишки денного тепла. За моєю спиною, розлігшись між ящиками, задавав хропака Ґанелон. Як я заздрив йому, що він може хропіти і ні про що не думати! Спав Ґанелон уже кілька годин, тоді як я третій день не склеплював повік.
Від міста ми від'їхали миль на п'ятнадцять. Наш шлях тягнувся на північний захід. Дойль ще не до кінця виконав моє замовлення, і ми з Ґанелоном умовили його, щоби він прикрив свою крамничку та вплинув на процес. Щоправда, довелося добряче полаятися, потріпати собі нерви, а потім ще кілька годин прочекати. Я був надто заведений, аби спати, а крім того, який може бути сон, коли їдеш через Тіні.
Зусиллям волі відігнав силу і втому, знайшов кілька хмарин та зробив собі тінь. Фургон котився добре в'їждженою дорогою з глибокими коліями. Вона була огидного жовтавого відтінку й хрускотіла під колесами повоза. Бура трава безживно схилилася край дороги, дерева тут були куці, покручені, з грубою шорсткою корою. Раз у раз на дорозі траплялися виходи сланцевих порід.
Я щедро заплатив Дойлю за порошок, який він виготовив, і купив у нього гарний браслет, збираючись наступного дня подарувати його Дарі. Діаманти брязкали в мішечку на поясі, Ґрейсвандір висів напохваті. Стар і Дракон ступали твердо, впевнено. Кожен крок наближав мене до мети.
Цікаво, подумав я, чи вже повернувся додому Бенедикт? Скільки часу йому знадобиться, щоб зрозуміти, куди я поїхав? Якби він хотів щось мені заподіяти, я був перед ним беззахисний, як немовля. Бенедикт міг знайти мене в будь-якій Тіні, аби лише слід, а слід після мене залишався нівроку. Хоча, з іншого боку, а що мені було робити? По-перше, ніяк не обійтися без фургона, а це обмежувало швидкість пересування. По-друге, я був не в тому стані, щоби дозволити собі нову пекельну гонитву. Через наростаючу втому та притуплені відчуття Тінями орудував обережно, неквапно. Сподівався, що, тасуючи їх та збільшуючи відстань, мені вдасться створити нездоланний бар'єр між Бенедиктом та мною. Проїхавши ще дві милі, ми перебралися з Тіні, в якій вечоріло, до Тіні, де сонце стояло в зеніті. Щоправда, й там і там небо було затягнуте хмарами. Я навмисне обрав такий день, адже мені було потрібне світло сонця, а не його спопеляючий жар. Опісля спромігся здійняти легкий вітерець. Він збільшував імовірність дощу, але справа того вартувала. Не можна ж прагнути всього й одразу.
Увесь цей час я відбивався від дрімоти і насилу протистояв спокусі розштовхати Ґанелона та, особливо не мудруючи, збільшити наш гандикап на кілька миль, поки він правитиме кіньми, а я спатиму. Однак це було надто ризиковано, а ми тільки починали шлях. Мене чекало ще чимало роботи. По-перше, треба було збільшити освітлення. По-друге, підшукати кращу дорогу, бо від триклятої жовтої глини вже починало нудити. По-третє, необхідно було розігнати хмари. І ясна річ, я мав увесь час тримати в пам'яті кінцевий пункт мандрівки...
Потерши собі очі, я кілька разів глибоко вдихнув. Перед очима та в голові все танцювало, від монотонного рипіння повоза й стукоту копит хилило на сон. Я вже не відчував ані погойдувань, ані підстрибувань і провалювань фургона на нерівностях. Клював носом, віжки безвольно теліпалися в руках і раз навіть випали з них. Щастя моє, що коні бігли дорогою так, немовби і без мене добре знали, куди прямуємо.
Невдовзі шлях повів полого догори. Тепер навколо нас був ранок. Небо над нами почорніло, і знадобилося ще кілька миль дороги та пів дюжини викрутасів, аби хоч трохи розігнати цей щит із хмар. Якщо раптом почнеться гроза, земля під ногами перетвориться на кашу з бруду та води. Я поморщивсь, уявивши подібну картину, і перемістив увагу з неба на дорогу.
Ми проїхали напівзруйнованим мостом над пересохлим річищем. На другому боці дорога була вже рівніша і не така жовта. У міру того, як фургон котився далі, вона ставала темнішою, плоскішою, твердішою, а трава при дорозі — чимраз зеленішою... І тут почався дощ.
Якийсь час я пручався стихії, аж ніяк не бажаючи віддавати їй зелену траву та рівненьку дорогу на темному ґрунті. Від зусиль розболілася голова, проте злива закінчилася, не проїхали ми й чверті милі, в небі знову засяяло сонце. Сонце... довгождане сонце.
Ми з торохтінням котилися далі, й незабаром дорога змією заковзала між яскраво-зеленими деревами через якусь западину. Ми скотились у прохолодний видолок, подолали невеликий місток над смужкою води на дні майже пересохлого річища. Я їхав, уже намотавши віжки на руку, бо безбожно куняв. Думки навідувалися ніби здалеку, і я, з останніх сил намагаючись зосередитись, їх перебирав, відкидав, розпрямляв...
Із переліску праворуч од мене птахи обережно, невпевнено проголошували новий день. Прозорі намистини роси висіли на листі, на травах. Повітря було прохолодним, крізь зелене листя тільки-но почало пробиватися косе проміння вранішнього сонця...
Але загальне пробудження, що панувало в цій Тіні, аж ніяк не могло обманути моє стомлене тіло, і я полегшено зітхнув, коли у фургоні нарешті завовтузився й почав чортихатися Ґанелон. Якби він продовжував спати, довелося б його розштовхати.
Добре, що так. Я м'яко натягнув віжки, і коні, зрозумівши мене, зупинилися. Поставивши фургон на гальмо (ми ще не проїхали підйом), я намацав пляшку з водою.
— Егей! — озвався Ґанелон, побачивши, що я п'ю. — Мені ще трохи залиш!
Я передав йому пляшку.
— Зараз твоя черга правити, — сказав Ґанелону. — А
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна», після закриття браузера.