Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Він добрячих пів хвилини дудлив з пляшки воду, тоді шумно перевів подих.

— Угу, — мугикнув Ґанелон, перевалюючись через край повоза на землю. — Зачекай лише хвильку. Природа кличе.

Він зійшов на узбіччя, я ж заповз у фургон і, пристосувавши собі замість подушки складений плащ, розтягнувся на ложі, де кілька хвилин тому хропів Ґанелон.

Ще за мить почув, як мій попутник утеліжився на передок. Він відпустив гальмо, фургон смикнувсь. Ось Ґанелон цокнув язиком і весело ляснув віжками.

— Зараз ранок? — голосно уточнив у мене.

— Так.

— Боже правий! Отже, я проспав цілий день і всю ніч!

Засміявшись, я пояснив йому:

— Ні. Просто я почаклував тут із Тінями. Ти спав годин шість-сім.

— Нічого не розумію... Але тобі вірю. І де ми тепер?

— Їдемо далі на північний захід, — сказав я. — Зараз приблизно за двадцять миль од міста і миль за двадцять п'ять від Бенедиктового дому. Ну й через Тіні покаталися, само собою.

— Що я маю робити?

— Просто їдь дорогою і нікуди не повертай. Чим далі ми опинимося, тим краще.

— А Бенедикт ще може наздогнати нас?

— Боюся, що так. Тому-то не варто давати коням відпочити.

— Зрозумів. І ще. Чи слід остерігатися чогось конкретного? — поцікавився Ґанелон.

— Ні.

— Коли тебе збудити?

— Ніколи.

Він замовкнув, а я, чекаючи, коли мене захопить сон, розмірковував про Дару. Ну звісно, про кого ж іще? Весь день я тільки й думав, що про неї.

Усе це було для мене цілковитою несподіванкою. Я навіть не сприймав її як жінку, поки вона не опинилася в моїх обіймах і не примусила поглянути на себе іншими очима. А вже за мить після того замість моєї голови думав спинний мозок, звівши всю розумову діяльність до дії первинних інстинктів, як це колись мені пояснював Зіґмунд Фройд. І винний у цьому був не алкоголь, бо, по-перше, випили ми небагато, а по-друге, не сказав би, що він сильно на мене впливає.

Чому ж тоді я так хотів знайти причину не в собі, а у комусь (або чомусь) іншому? Чому, чому... тому, що вчинок мій був аморальним, принаймні так здавалося. Вона була мені родиною? Так, але дуже далекою, а це вже не має значення. Ні, тут щось інше. І не сказав би, що скористався нею, як старий ловелас наївним дівчам. Зрештою, вона сама шукала мене серед ночі, розуміючи, що робить. Просто обставини примусили мене засумніватись у собі в самісінький розпал подій.

Коли я вперше завів з нею мову, а потім запропонував прогулянку в Тіні, мені хотілося здобути більше, ніж її довіру та родинну приязнь. Прагнув, аби хоч якась частинка її вірності, довіри та приязні до Бенедикта перейшла на мене. Якби раптом з'ясувалося, що з Бенедиктом нам не по дорозі, своя людина у ворожому таборі була б дуже до речі. Я сподівався, що зможу використати її, якщо справи мої підуть кепсько і в цьому виникне необхідність. Усе це було так. Проте моя свідомість відмовлялася повірити у те, що все, що відбувається між нами, пояснювалося тільки цим. Хоча і цим також, чого вже прикидатись! І саме через те я почувавсь як обпльований, якщо не сказати гірше. Але чому? Свого часу мені доводилось і не таке виробляти, й це не дуже мучило моє сумління. Боровся з цим почуттям, не бажаючи зізнаватися в тому, та відповідь була вже відома.

Я — небайдужий до цієї дівчини. Ось так, та й по всьому. Це відрізнялося від дружніх почуттів між мною та Лоррейн, що інколи виникають між людьми, побитими життям; не було схоже це й на вибух пристрасті, як у мене з Мойрою перед тим, як я удруге пройшов Лабіринт. Тепер усе було не так, зовсім не так... Я знав Дару без року тиждень, тому жодного логічного пояснення тут не було і бути не могло. У мене за плечима — не одне прожите століття. І все одно... Давно я не почувався так, як зараз. Уже навіть забув, що бувають такі почуття, й ось вони знову нагадують про себе. Не хотів закохуватись у неї. Принаймні не бажав цього тепер, а далі як вийде. Ще краще — взагалі не закохуватися. З якого боку не поглянь, вона була мені не пара. Дара — ще дитина. Все те, чого вона могла б захотіти, все, що здалося б їй новим і чарівливим, — усе це я пережив давно й безповоротно. Ні, все не так, усе неправильно. Не варто закохуватись у це дівчисько. Ні, в жодному разі...

Ґанелон мугикав непристойну пісеньку, дико фальшивлячи. Фургон трусивсь і рипів. За поворотом дорога пішла на підйом. Сонце різко вдарило у вічі, я затулився від нього рукою. Мене долала дрімота, і незабаром я проваливсь у сон.

Коли я прокинувся, сонце перевалило за полудень. Настрій був поганенький. Я досхочу напився води, хлюпнув трохи на долоню та протер очі. П'ятірнею пригладив волосся, оглянув місцевість.

Навколо нас буяла зелень, купки дерев чергувалися з рівнинами, порослими високою травою. Фургон далі котився ґрунтовою дорогою, добре в'їждженою та доволі рівненькою. Небо було високе, хмаринки раз у раз набігали на сонце, і тінь на землі регулярно змінювалася світлом. Подував легкий вітерець.

— Ти повернувся до життя! Чудово! — вигукнув Ґанелон, коли я, перелізши через передню стінку, сів збоку від нього. — Коні втомилися, Корвіне, та й мені бажано хоч трохи розім'яти ноги, — сказав він. — І їсти хочеться, аж кишки марша грають. Що скажеш?

— Гаразд. Візьми правіше, туди, де тінь, зробимо там привал.

— Бажано проїхати трішечки далі, — сказав Ґанелон.

— Це так важливо?

— Важливо. Хочу дещо показати тобі...

— Ну давай.

Ми подолали ще з пів милі. За поворотом дорога взяла північніше. Невдовзі доїхали до пагорба. Піднявшись на його вершину, побачили за ним ще один пагорб, крутіший за перший.

— І скільки нам ще їхати? — поцікавивсь я.

— Давай підіймемося на другий пагорб, — сказав Ґанелон. — От звідти все й побачимо.

— Як скажеш...

Коні напружилися, підіймаючись крутим схилом наступного пагорба; зіскочивши, я взявсь їм допомагати, підпихаючи фургон. Коли ми врешті виїхали на вершину, піт, перемішаний з курявою, не додавав приємних відчуттів, зате мою сонливість як рукою зняло. Ґанелон натягнув віжки, зупиняючи коней, і поставив повіз на