Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Корвіне, лізь-но сюди! — гукнув він нарешті.

Я подерся нагору по задній поверхні повоза. Ґанелон сів навпочіпки і подав мені руку. З його допомогою я видерся на верх фургона й став поруч із ним. Він махнув рукою вбік від дороги, я поглянув туди і побачив її.

За три чверті милі від нас тягнулася широка чорна смуга. Вона лежала набагато нижче того місця, де стояв повіз, і ми бачили її як на долоні. Той відтинок, що нам було видно, мав близько пів милі завдовжки та кількасот ярдів завширшки. Він зміївся, роблячи два повороти, проте ширина його залишалася незмінною. Дерева, що де-не-де траплялися в цій смузі, були чорними від коренів до вершечків. І вгадувався там якийсь незрозумілий рух. Що то за рух, сказати було важко. Можливо, вітер ворушив почорнілу траву на краю смуги. І було ще стійке відчуття, що в отій чорноті щось безупинно плине — наче вода у тихій темній річці.

— Що це таке? — запитав я Ґанелона.

— Я чекав, що ти мені поясниш, — розвів руками він. — Думав, це стосується твоїх чаклунських штучок із Тінями.

Повільно похитавши головою, я заперечив.

— Не сперечаюсь, я був дуже сонний, та якби мені довелося витягнути з Тіней щось подібне, запам'ятав би це. Як ти дізнався, що там є ця смуга?

— Поки ти спав, ми кілька разів то віддалялися від неї, то зближалися зі смугою. Не подобається мені це. Воно так сильно щось нагадує... А тобі?

— Еге ж! Хоча краще було б навпаки.

Ґанелон кивнув.

— Скидається на те трикляте коло у Лоррейні. От що воно нагадує.

— Чорна дорога...

— Що?

— Чорна дорога, — повторив я. — Тоді я не розумів, що вона має на увазі, але зараз до мене доходить. Кепські справи, дуже кепські...

— Знову якийсь недобрий знак?

— Боюся, що так.

Ґанелон вилаявся.

— І що, нас скоро теж накриє чорна смуга? — поцікавився він.

— Малоймовірно, хоча й можливо.

Ґанелон спустився з фургона на землю, я — за ним.

— Тоді пропоную знайти пасовище для коней і самим підкріпитися, — сказав він.

Я погодився. Ґанелон узяв віжки, і ми рушили далі. Знайшовши гарне місце при підніжжі пагорба, зупинилися.

Ми пробули там майже годину. Говорили здебільшого про Авалон: про Чорну дорогу не обмовилися жодним словом, хоча думки мої раз по раз поверталися до неї. Так, не завадило б поглянути на цю дорогу зблизька.

Можна було рухатися далі, тож я знову взявся за віжки. Трохи відпочивши, коні жваво рвонули вперед.

Ґанелон сидів зліва і без упину говорив. Я тільки зараз почав розуміти, як багато означало для нього дивовижне повернення в рідний край. Цей чоловік устиг відвідати чимало місць, у яких був завсідником до свого вигнання, побував на полях аж чотирьох баталій, де відзначився вже тоді, коли повернув собі добре ім'я. В його спогадах було чимало такого, що зворушило мене до глибини душі. Ґанелон дивним чином поєднував у собі золото й глину. Якби він був сином Амбера, то не осоромив би наш рід.

Ми швидко долали милю за милею, поступово зближаючись із Чорною дорогою, і раптом мій мозок пронизав знайомий удар. Передавши віжки Ґанелону, я сказав:

— На!.. Керуй!..

— Що таке?

— Потім!.. Просто їдь!..

— Гнати швидко?

— Ні. Нехай коні йдуть звичайним кроком. І постарайся трохи помовчати.

Заплющивши очі, я взявся руками за голову і почав зводити уявну стіну між свідомістю та думками, чого б вони не стосувалися. Вдома нікого нема!.. Зачинено на обід!.. Обійдемося без адвокатів!.. Дане майно нікому не належить!.. Просимо не турбувати!.. Обережно, злий пес!.. Будьте уважні — можливий кам'яний обвал!.. Стережись автомобіля!.. Будівля підлягає знесенню у зв'язку з переплануванням території!..

Хватка послабшала, потім знову подужчала, ожила, довелося блокувати вдруге. Опісля накотила третя хвиля, проте я впорався й з нею.

І раптом усе закінчилося.

Полегшено зітхнув, потер, масажуючи, очі.

— Усе, минулося, — мовив я.

— Що це було?

— Хтось пробував поспілкуватися зі мною за нашим особливим взірцем. Ставлю десять проти одного, що це Бенедикт. Мабуть, знайшов щось таке, від чого у нього виникло непереборне бажання перехопити і зупинити нас. Давай мені віжки, я правитиму. Більш як упевнений, він ось-ось ув'яжеться за нами.

Ґанелон передав мені віжки.

— Які у нас шанси на те, що ми відірвемося від нього?

— Поки що високі. Як на моє переконання, відстань між ним і нами збільшилась. Ще трохи поворожу з Тінями, хай тільки в голові хоч трішечки проясниться.

Знову я пильнував за шляхом, і він почав звиватися, зміїтися, певний час пролягаючи паралельно до чорної смуги, а потім став зближатися з нею. Врешті відстань між нами та нею скоротилася до кількох сотень ярдів.

Ґанелон довгенько вивчав чорну смугу, потім нарешті сказав:

— Дуже нагадує мені одну місцину... Крихітні омахи полум'я, що танцюють навколо предметів, постійне відчуття якогось руху, ледь уловимого краєчком ока...

Я закусив губу. Моє тіло вкрив рясний піт. Я намагався віддалитися від смуги, та постійно наражався на невидимий спротив. Не відчував монолітної нерухомості, як тоді, коли намагався вступити у Тіні в Амбері. Тут було зовсім інше відчуття — неминучості.

Ми безперешкодно переносилися з Тіні в Тінь. Сонце підіймалося дедалі вище до зеніту. Мене не тішила перспектива зустріти ніч біля чорної смуги. Небо стало не таким блакитним, дерева навколо повищали, а вдалині вже виднілися гори. Невже ця дорога пронизувала наскрізь усі Тіні?

Мабуть, що так. Інакше як знайшли б її Джерард та Джуліан, а знайшовши, зайнялися нею? Не зайнятися нею вони не могли, бо надто зловісно вона виглядала.

Неприємно було усвідомлювати, але, найімовірніше, я був безпосередньо причетний до появи цієї дороги. Щоб їй провалитися!

Досить довго ми їхали паралельно до неї, розділені чималенькою відстанню. Якоїсь миті наш шлях почав наближатися до неї, і невдовзі між нами та чорною смугою залишилася сотня футів. Потім пів сотні...

...І нарешті вони перетнулися — чорна смуга й наш битий шлях. Я зупинив коней, натоптав люльку, закурив і, пускаючи хмарки диму, роздивлявся чорну смугу. Стар і Дракон були не в захваті від чорної ділянки, яку мали зараз пройти. Невдоволено форкаючи, вони поривалися на