Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чорна дорога навскіс перетинала битий шлях, і щоб їхати далі, ми мали конче її перетнути. Крім того, частину тутешнього краєвиду ховала низка невисоких скель. На краях чорної смуги і латок, розкиданих біля підніжжя скель, коливалася важка трава. Між латками клубочився туман, над ямами висіли хмари випарів. Небо тут було темніше, з бруднуватим відтінком, неначе закопчене. Стояла мертва тиша — не тиша спокою, а зовсім інша, неначе хтось невидимий заховався там, затамувавши подих.
А потім почувся пронизливий крик. Кричала ніби дівчина. Або доведена до відчаю стара карга.
Кричали десь праворуч, за скелями. Все це було підозріло. Але ж, чорт забирай, а раптом це справді людина!
Я передав віжки Ґанелону, зіскочив на землю і витягнув з піхов Ґрейсвандір.
— Спробую з'ясувати, що й до чого, — повернувши праворуч, перескочив рівчак, що тягнувсь уздовж дороги.
— Не затримуйся.
Продершись через зарості густого чагарника, я вибрався на кам'янистий схил. Подолав такі самі зарості з іншого боку, спускаючись донизу, й подерся другим, вищим схилом. Коли ліз, крик повторивсь, але цього разу до нього додалися нові звуки. Нарешті я піднявся на вершину, з якої відкривався вид удалечінь.
Чорнота починалася нижче, футів за сорок від мене, а в глибині її, футів за півтораста від краю, розгорталося дійство.
Видовище було, можна сказати, майже безбарвним, якщо не брати до уваги вогню. Жінка, вся в білому, з розпущеним чорним волоссям, що сягало до пояса, стояла, прив'язана до стовбура чорного дерева, а під ногами у неї диміла, розгоряючись, купа хмизу. Пів дюжини волохатих чоловіків-альбіносів, майже повністю голі, метушилися навколо нещасної, на ходу продовжуючи роздягатися. Вони щось бурмотіли, сміялися, пхали палиці у палаючий хмиз, штурхали ними жінку і раз у раз хапали себе за попереки. Вогонь уже досягнув жіночої одежі, тканина затліла. Довга сукня роздерта на смуги, а з-під неї прозирає принадна жіноча фігура. Лиш обличчя не видно — воно оповите димом.
Я метнувся на Чорну дорогу, перескочив потемнілу траву, що звивалася мов жива, і перш ніж ті білі почвари встигли щось зрозуміти, одного з них я обезголовив, а другого заколов. Решта з криками накинулися на мене, розмахуючи палицями.
Мій Ґрейсвандір невтомно рубав їхню плоть і заспокоївся лише тоді, коли останній альбінос випустив дух, перетворившись на купу безмовного посіченого м'яса. Понівечені тіла ворогів сочилися чорною рідотою.
Я повернувся до вогню, затримуючи дихання, ногами розкидав багаття, підступив до нещасної ближче та розрубав її пута. Вона з риданнями впала мені в обійми.
І тільки тепер побачив, яке в неї обличчя, чи то пак, те, що його заміняло: суцільна маска кольору слонової кості, овальна, з округлою поверхнею й без будь-яких рис, якщо не вважати такими двох прямокутних отворів для очей.
Я відтягнув жінку подалі від вогню та чорної рідоти. Часто дихаючи, вона прилинула до мене всім тілом, щосили налягаючи, втискаючись у мене. Витримавши пристойну, як мені здавалося, паузу, я спробував відсторонитися від неї. Проте вона мене не відпускала, була напрочуд сильною.
— Не бійся, все гаразд, — мовив я. Можливо, це були трохи інші слова, та знаю напевне, що сказав якусь принагідну банальність.
Вона не відповіла нічого.
Жінка гладила моє тіло, лагідно, хоч і незграбно, й це починало мене бентежити. З кожною миттю я хотів її дедалі більше. Раптом несподівано для себе зрозумів, що теж гладжу незнайомку по волоссю, пещу її тіло...
— Не бійся, все добре, — повторив я. — Хто ти? За що вони хотіли тебе спалити? Хто вони?
Жінка не відповіла. Перестала плакати, продовжуючи часто дихати, але вже по-іншому.
— Чому на тобі це?
Я потягнувся за маскою, однак незнайомка різко закинула голову назад.
А втім, це не мало жодного значення. Я був зневолений, безсилий, як боги епікурейців, хоча щось холодне, тверезе, сидячи у мені, прекрасно розуміло неприродність цього потягу. Чомусь хотів її, був готовий заволодіти нею.
Тут мене окликнув Ґанелон, і я спробував обернутися.
Але жінка не дала мені цього зробити. Вона тримала мене із силою, якої я не сподівався від неї.
— Дитя Амбера, — пролунав напівзнайомий голос, — ми дякуємо тобі за все те, що дав нам, і зараз ти станеш повністю нашим.
Знову почувся голос Ґанелона, добірна лайка лилася безперервним потоком.
Я напружив усі сили, щоб звільнитися від її хватки, і вона послабшала. Швидким рухом руки зірвав з незнайомки маску.
Створіння, що тримало мене, розлючено скрикнуло, і коли я звільнився остаточно, згасаючим голосом проказало:
— Амбер потрібно знищити!
Ніякого обличчя під маскою я не побачив. Там не було нічого — цілковита порожнеча.
Сукня ганчіркою повисла на моїй руці. Істота наче розчинилася в повітрі.
Різко крутнувшись назад, я побачив Ґанелона, який незграбно розпластався на краю чорноти. Його ноги були неприродно вивернуті. Меч у руці Ґанелона раз у раз підіймавсь і падав, але по чому він б'є, я не бачив.
Рвонувся до нього.
Чорна трава, через яку я перескакував, коли кидався рятувати жінку, намоталася йому на ноги — на щиколотки, на литки. І коли він рубав її, інші стебла, звиваючись та вигинаючись, намагалися впіймати його руку з мечем. Ґанелону вдалося частково звільнити свою праву ногу, і я, сильно подавшись уперед, допоміг йому закінчити цю справу.
Обійшов його зі спини, тримаючись подалі від трави, жбурнув убік маску, яку, виявляється, досі тримав у руці. Впавши на чорне, вона відразу ж загорілася.
Я схопив Ґанелона під пахви й щосили потягнув до себе. Трава відчайдушно пручалася, та врешті я його звільнив. А потім завдав Ґанелона на плечі й, перестрибуючи через залишки зчорнілої трави, що відділяли нас від звичної зеленої порослі, виніс на дорогу.
Ґанелон так-сяк підвівся, важко спираючись на мене, нахилився вперед і поляскав себе по ногах.
— Заніміли, — поскаржився. — Неначе не мої.
Я допоміг йому дошкандибати до фургона. Схопившись руками за стінку, Ґанелон почав завзято гупати ногами по землі.
— Таке відчуття, ніби голкою штрикають, — сказав. — Знову починається... О-о-о!..
Він заледве перейшов до передка. Я допоміг залізти на сидіння, вмостився туди сам.
— Отак вже краще, — мовив Ґанелон, зітхнувши. — Ноги стають знову такими, як були. Та чортова трава витягла з них усю силу. І не тільки з ніг — з усього тіла. А що у тебе?
— Не обмануло нас наше знамення...
— І що будемо робити?
Узявши віжки, я відпустив гальмо.
— Насамперед переїдемо Чорну
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна», після закриття браузера.