Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Ґанелон кивнув і поклав клинок собі на коліна. Коні не хотіли ступати на чорне, але я легенько ударив їх віжками, і вони рушили з місця.

В'їхавши у чорну смугу, ми немов потрапили в чорно-білу кінохроніку про Другу світову війну. Все, що було довкола, здавалося віддаленим та гнітюче діяло на нерви. Навіть рипіння фургона і стукіт копит лунали трохи приглушено й через це ніби віддалилися. Задзвеніло у вухах — то був тихенький безперервний дзвін. Трава біля дороги ворушилася при нашому наближенні, та я уважно стежив за тим, аби триматися на достатній відстані від неї. Кілька разів ми пірнали у згустки туману. Вони не мали ніякого запаху, але дихати в них було важче. Коли наблизилися до першого пагорба, я взявся розсувати Тіні.

Ось ми об'їхали пагорб.

Нічого.

Темна, покрита випарами смуга нікуди не поділася.

І тут я розлютився не на жарт. Видобув з пам'яті образ Лабіринту, згадав його палаючі хитросплетіння. І ризикнув знову спробувати пограти Тінями.

Одразу ж розболілася голова. Біль розпеченим дротом пронизав голову від лоба до потилиці й так і залишився там. Мене це розлютило ще більше, і я з подвоєними силами взявся зсувати чорну смугу в небуття.

Увесь світ навколо став непевним і хитким. Клапті туману погустішали, вони потоками котилися через дорогу. Контури предметів стали нечіткими, розмазаними. Я махнув віжками, коні прискорили крок. У голові в мене пульсувало, й було таке відчуття, що ще трохи — і вона розлетиться на друзки.

Та голова вціліла, зате почав колотися довкільний простір...

Задвигтіла земля, де-не-де пішли тріщини, а на додачу — ніби цього було мало — все засмикалося, наче в судомах. А тріщини, що покраяли землю, були не просто пустотами.

Це виглядало так, неначе хтось ударив по столі зі складеною головоломкою-пазлом. Повсюдно зяяли розриви, в яких з'являлися зелена галузка, блискуча вода, шматочок блакитного неба, цілковита чорнота, біла порожнеча, цегляний фронтон, обличчя за віконною шибою, вогонь, уламок зоряного неба...

До того часу коні мчали галопом, а я ледве стримувався, щоб не закричати від болю.

Над нами прокотився гомін, у якому змішалися різні звуки: людські голоси, механічні шуми. Мені здалося, що я чую Ґанелонове чортихання, одначе не був у цьому впевнений. Я боявся, що можу знепритомніти від болю, та попри це зціпив зуби і вирішив, що триматимуся, скільки вистачить сил. Подумки прикликав до себе Лабіринт, як помираючий прикликає Бога, і вся енергія моєї душі була спрямована на те, аби скинути цю чорну смугу в небуття.

А потім тиск відступив, і я побачив, що коні щосили женуть уперед, до зеленого поля. Ґанелон ухопився за віжки, я теж кричав на коней, поки вони не зупинилися. Чорна дорога залишилася позаду.

Я швидко обернувся назад. Те місце, де ми щойно їхали, тремтіло, ніби вкрите товщею води. Однак слід після нас був зелений та чіткий, наче міст над бурхливою річкою. Трава з його країв також зеленіла.

— Це було навіть гірше, ніж та скачка, коли ти вивозив мене з Авалону, — зізнався Ґанелон.

— Мабуть, що так, — погодивсь я і лагідно заговорив до коней, повертаючи їх на звичайну дорогу, щоб їхати далі.

Світ, у якому ми опинилися тепер, тішив око яскравими барвами, а дерева, поміж котрими їхали, виявилися велетенськими соснами. Повітря було напоєне їхніми пахощами. У сосновому гіллі стрибали білки, пурхали птахи. Тутешній ґрунт був темнішим, і, мабуть, родючішим. Скидалося на те, що зараз ми — на більшій висоті, ніж перед тим, як перетнули чорну смугу. Добре, що нам удалося перейти в іншу Тінь, і то у таку, в яку мені хотілося!

Дорога наша вигнулася, ненадовго повернула назад, тоді пролягла знову прямо. Час від часу перед очима з'являлася Чорна дорога. Вона тягнулася неподалік від нас праворуч. Ми досі їхали більш-менш паралельно до неї. Чорна дорога таки направду прорізала Тіні. Видно було, що тепер вона знову осіла, виставивши напоказ свою мерзенну суть.

Голова моя, на щастя, перестала боліти, трохи відлягло від серця. Ми виїхали на підвищення, з якого відкривався гарний вид на лісисті горби. Ці місця нагадали мені Пенсильванію, де я був багато років тому.

Я потягнувся.

— Як твої ноги? — поцікавився я в Ґанелона.

— Усе гаразд, — відповів він, озираючись на дорогу. — Корвіне, у мене дуже гострий зір...

— І?..

— Бачу вершника за нами, він скаче, наче навіжений.

Я піднявсь, обернувсь. І схоже, мимоволі охнув, коли впав на сидіння та смикнув за віжки.

Вершник був ще надто далеко від нас, щоб сказати напевне, хто це такий, по той бік Чорної дороги. Та якщо помислити, то хто міг мчати за нами на шаленій швидкості? Я вилаявся, давши волю почуттям.

Ми саме наближалися до гребеня пагорба. Обернувшись до Ґанелона, я попередив:

— Будь готовий до нової пекельної гонитви.

— Це Бенедикт?

— Мабуть, так. Ми згайнували забагато часу. Бенедикт уміє їздити з неймовірною швидкістю, а надто через Тіні... й особливо, коли він сам.

— І все ж таки ти віриш, що ми зможемо від нього відірватися?

— От зараз і дізнаємося, — відповів я Ґанелону. — Чекати залишилося недовго.

Я цокнув язиком до коней і знову ляснув віжками. Ми піднялися на гребінь, й у лице нам ударив крижаний вітер. Повернули вбік, і скеля ліворуч заступила небо. Ми проминули її, проте мла залишилася, й дрібні кристалічні сніжинки, наче жала, впиналися в наші обличчя та руки.

За кілька секунд ми знову повернули вниз, а легенький сніжок перетворився на завірюху, що заліплювала очі. Несамовито завив у наших вухах вітер, підстрибуючи, торохтів фургон, який зносило то вліво, то вправо. Я швидко вирівняв його. Куди не глянь, усе було білим, дорогу також закурило снігом. При диханні з рота йшла пара, на деревах та скелях поблискували крижинки.

Рух, тимчасове притуплення почуттів. От що було нам потрібно...

Ми гнали далі, а сердитий вітер кусався, бив і завивав у вухах. Шлях почали перегороджувати замети.

Обігнувши поворот, ми вискочили із завірюхи. Світ був далі закутий у льодяний панцир, мимо нас пролітали поодинокі сніжинки, та з-за хмар вийшло сонце, заливши землю світлом, і ми знову помчали вниз...

Проскакавши крізь туман, випірнули в голій кам'янистій пустці, раз у раз подзьобаній ямами. Щоправда, снігу тут уже не було...

Повернувши праворуч, опинилися на сонячній рівнині й тепер