Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

Учора було якось не до прибирання. У Наталії трапилася істерика, Глібу довелося піти, а Настя з Андрієм на вечір знову стали дітьми, знову переживаючи події семирічної давності.

Зачинившись у спальні, Настя попрямувала до ліжка, повалилася на нього, сховавши обличчя в подушку. Хотілося завити, а потім знову розплакатися, але сил не було. Вона могла дихати… Схоже, все. Більше нічого.

***

Наталя чула, як Настя повертає ключ у замку, кидає сумку на підлогу, проходить повз вітальню. Провівши дочку поглядом, вона не знайшла в собі сил на те, щоби підійти.

Що сказати? Як втішити? Потрібно втішати або підбадьорювати, підтримувати? Які слова говорити?

Молодець, доню, що порвала з вбивцею власного батька? Або шкода, доню, що зв’язалася з ним? І як тільки ти примудрилася?

Наталя й гадки не мала, що робити, а тому просто сиділа й дивилася на блакитний екран. Андрій десь на кухні гримів посудом. Здається, вирішив, що їм не до обіду, а нагодувати своїх жінок усе ж зобов’язаний. Наталія усміхнулася б такій турботі, але забула, як усміхатися.

Коли побачила на порозі свого дому Северова, чиє обличчя досі іноді з’являлося перед очима, про все забула. Тільки біль, який начебто впав на денце душі, знову піднявся хвилею.

Він змінився за ці сім років. Подорослішав, тоді ж був зовсім ще юнаком. А тепер — чоловік. На жаль, чоловік, у якого закохалася її дочка. Наталя ж пам’ятала, як Настя кожного разу бігла до телефону, як світилася, повертаючись з побачень із ним. І як тепер бути? Кого вона тепер ненавидить? Себе, його, її, долю, богів?

Варто було обличчю Северова знову з’явитися перед очима, як у грудях Наталії розливалася лють, а ще трохи задоволення — вона ж бачила, як він здивувався, ще не менше ніж вона. А коли зрозумів… Це жорстоко, особливо щодо власної дитини, але жінка сподівалася — він встиг закохатися в Настю. Закохатися настільки, щоби тепер відчувати хоча б крапельку того болю, який дістався колись їй.

Телефон, який лежав поруч на дивані, закричав. Телефонувала Антоніна.

— Наталю, ну що? Чому ж ви слухавки не берете? Домовлялися ж, що поговоримо, як проводите гостя. Я вчора чекала ще, потім подумала, що ви засиділися, ось вирішили мене й не будити. Зараз уже обідній час, а від вас ні клику, ні відклику…

— Це був Северов, Антоніно Миколаївно.

— Що, Северов? — на тому кінці дроту затнулися. — Який Северов?

— Настин Гліб — це Гліб Северов. Той самий.

— Господи…

Їй різне доводилося бачити на свій вік, але до такого вона була точно не готова. А якщо не готова вона, то що вже говорити про Настусю?

— Наталю, бери квиток для Насті. На сьогодні або на завтра. Нехай їде до мене, я її зустріну.

— Добре, — Наталя погодилася, тут же відчуваючи полегшення. Це складно визнавати, але вона й гадки не мала, як допомогти донці, а Антоніна… Вона мудріша. І злість не плутає думки, вона щось придумає. Обов’язково придумає.

***

Коли Наталя повернулася з вокзалу, отримавши квиток, на ім'я Анастасії Веселової, на завтрашній потяг, у квартирі було все так само тихо й незатишно. Майже як тоді, коли не стало Володимира.

Андрій сидів на кухні, гіпнотизуючи поглядом тарілку із супом. Сам же приготував, а їсти не міг. Двері в Настину кімнату були щільно прикриті.

Наталя сполоснула руки, сіла поруч із сином, простежила поглядом за тим, як той підіймається, бере із сушарки глибоку тарілку, зачерпує суп, ставить перед нею, дає в руки ложку.

Жінка слухняно почала їсти, а він дивився. Дуже по-дорослому, так, що захотілося зіщулитися.

— Знаєш, я його теж не впізнав. Хоча начебто ж бачив у дитинстві. Він коли на поріг ступив, я подумав, що нормальний хлопець… — кулаки хлопця стиснулися. — Чому його не ув’язнили? — у погляді Андрія палало нерозуміння.

— Слідство з’ясувало, що за кермом був не він.

— А ти думаєш, що він?

Наталя знизила плечима, ковзаючи по тарілці шматочком моркви.

— Я думаю, що завдяки впливу його батьків, вони легко могли перекласти провину на того, хто загинув.

— А може, ні? Може, дійсно…

— Яка різниця, Андрію? — Наталя чомусь раптом розлютилася. — Це не поверне тобі батька, вони обидвоє винні. Обидва були там…

— Настю шкода, — хлопець опустив погляд, практично прошепотів.

Йому було складно прийняти те, що трапилося, усвідомити, як життя вивернулося подібним чином. А варто було подумати про те, як сестрі, ставало зовсім сумно.

— Я купила їй квиток, завтра Настя поїде до бабусі.

— Добре.

— Якщо хочеш, можеш із нею…

— Не хочу, — Андрій хитнув головою, впевнено дивлячись в очі матері. — Я тут залишуся, з тобою. На випадок, якщо він знову з’явиться. Не хочу, щоби ти з ним розмовляла.

Наталя кивнула, теж опускаючи погляд. Ну ось, що ж вона за матір така, якщо власним дітям доводиться її опікати?! Насті дорослішати завчасно, Андрію теж…