Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

у цьому крикливому, пістрявому людському хаосі, який на позір був пожадливим, але всередині — нуртував блюзнірством, тож просто люб’язно усміхався, коли всі його знайомі у Нью-Йорку кпили з його експерименту з роботою у поліції. Вони уїдливо і цинічно відгукувались про його фанатичну гонитву за незнаними таємницями і запевняли, що у наші дні в Нью-Йорку не зосталося нічого, окрім дешевої вульгарщини. Один із них навіть побився об заклад на кругленьку суму, що, незважаючи на низку чудових публікацій у Дублін Ревю, які свідчили на його користь, той не зможе написати справді цікавої історії про життя нью-йоркського дна; і зараз, озираючись назад, він усвідомлював ту безмежну іронію, яка справдила слова цього пророка, водночас потаємно спростувавши сам їхній сенс. Жах у тій формі, в якій він його запам’ятав, не міг лягти в основу історії, бо подібно книжці[123], якось згаданій Едґаром По, «es lässt sich nicht lesen» — її неможливо буде прочитати.

II

Мелоун у феномені буття завжди вбачав нотку якоїсь прихованої містичності. Замолоду він бачив у речах недоступну іншим красу і здатен був її відчувати, він був поетом; але через бідність, недолю і життя емігранта предметом його зацікавлень стали похмуріші речі, і він здригнувся від багатоликості зла у довколишньому світі. Повсякденність для нього перетворилася на фантасмагорію гнітючих моторошних досліджень: то чітко окреслених і вишкірених у відвертій погрозі, достоту у стилі Бердслі[124], то лише у вигляді натяків на жах за межами найзвичайнісіньких явищ і речей, немов на витонченіших, не таких очевидних витворах Ґюстава Доре[125]. Йому нерідко спадало на гадку, яким великим милосердям є те, що більшість високоінтелектуальних людей посміюються з подібної містики; бо, стверджував він, якщо вищі уми будь-коли зможуть увійти у тісний контакт із таємницями, які бережуть прадавні примітивні культи, невдовзі наслідки не лише зашкодять нашому світові, але й поставлять під загрозу саму цілість Всесвіту. Всі ці розмірковування були, безсумнівно, похмурими, але вроджена бездоганна логіка і тонке почуття гумору легко їх врівноважували. Мелоуна цілком задовольняло те, що ці ідеї залишалися лише невиразними, забороненими видіннями, звичайною грою, якою можна було знехтувати; істерія спіткала його лише тоді, коли почуття обов’язку привело його до пекельних одкровень, надто несподіваних і надто жахливих, щоб їх уникнути.

Він уже деякий час працював на дільниці Батлер-стріт у Брукліні, коли його увагу вперше привернула справа Ред-Гука. Ред-Гук був лабіринтом різноманітних нетрів, що брудними дорогами, які здиралися на пагорб від корабелень, де тепер уже закинуті Клінтон-стріт і Корт-стріт відгалужувалися у бік Бороу-Холл, тягнувся вздовж старого порту навпроти Губернаторського острова. Будинки там були переважно цегляні, датовані першою чвертю-серединою дев’ятнадцятого століття, а деякі похмурі вулички і провулки були овіяні тим старовинним духом, який класична література визначає не інакше як «діккенсівський»[126]. Тамтешнє населення — безнадійна мішанина: там зливалася докупи сирійська, іспанська, італійська і негритянська кров, також не бракувало скандинавських і американських домішок. У цьому стовпотворінні звуків і нечистот часом чуються дивні крики, які тонуть у плюскотінні маслянистих хвиль, що накочують на похмурі причали, і в жахливій органній літанії портових гудків. Колись давно тут траплялися і яскравіші картини: на нижніх вуличках мешкали ясноокі моряки, а великі садиби на пагорбі були осередком вишуканості. Сліди колишнього добробуту простежуються у чіткій архітектурі будинків та у вишуканості кількох вцілілих церков, а тіні мистецтва і атмосфери збереглися, втілені у деталях, розкиданих тут і там — у струхлявілих сходових прольотах, потрощених дверях, поточеній червою парі декоративних колон чи то пілястрів, у витоптаних колись зелених галявинах, оточених проіржавленою залізною огорожею. Зазвичай будинки зводили із суцільних блоків, і де‑не-де ще досі зринають вбрані вікнами куполи, оповідаючи про дні, коли родини капітанів і судновласників виглядали з моря своїх чоловіків.

З цієї змішаної клоаки матерії і духу до небес здіймається блюзнірство, вимовлене сотнями діалектів. Галасуючи і наспівуючи, орди волоцюг плентають уздовж алей і проспектів, чиїсь руки раптово гасять світло і опускають штори, а позначені гріхом понурі обличчя сахаються від вікон, коли на вулиці з’являється нетутешній перехожий. Поліція давно втратила надію навести лад чи щось змінити, вона радше намагається зводити бар’єри для захисту зовнішнього світу від цієї зарази. На появу патруля район відповідає замогильним мовчанням, а заарештовані з Ред-Гука ніколи не промовили слідчим жодного слова. Різноманіття злочинів, які там кояться, могло зрівнятися хіба що з різноманіттям тамтешніх діалектів. У них доволі широкий діапазон — починаючи від контрабанди рому[127] і забороненого імпорту, продовжуючи беззаконням і похмурою аморальністю і аж до вбивств і завдання особливо тяжких тілесних ушкоджень. Те, що загальний рівень злочинності тут не набагато вищий, ніж у інших районах, свідчить не на користь району і його поліції, а радше на користь уміння місцевих замітати сліди. У Ред-Гук приїздить більше людей, аніж його покидає, — принаймні, мова про тих, що покидають його на своїх двох, бо це до снаги лише тим, хто вміють тримати язика за зубами.

Мелоун у цій справі віднайшов ледь помітний слід таємниць, жахливіших за всі гріхи, в яких звинувачували містян і на які скаржилися священики і філантропи. Як людина, в якій уява поєднувалася з науковим знанням, він усвідомлював, що сучасні люди в умовах беззаконня у повсякденні і ритуальному світогляді неминуче скотяться до повторення найтемніших моделей інстинктивної поведінки часів примітивного, напівмавпячого варварства; з цікавістю антрополога він часто спостерігав за процесіями молоді, які ширили довкіллям співи і прокльони, — із затуманеними очима, з пожертими віспою обличчями, вони тинялися районом у темні досвітні години. Скрізь можна було побачити гурти цих молодиків; іноді під час підозрілих чатувань на розі вулиць, іноді на порогах будинків, коли вони на дешевих інструментах награвали якісь мотиви, іноді у п’яній дрімоті, чи за непристойними розмовами за столиками кафетерію біля Бороу-Холл, а іноді вони перешіптувались, гуртуючись довкола облізлих таксівок, припаркованих під високими ґанками занедбаних і напівзруйнованих старих будинків. Вони лякали і вражали його більше, ніж він наважувався зізнатися своїм колегам з відділку, бо йому у них вбачався якийсь жахливий знак таємної общини; якоїсь диявольської, потаємної і прадавньої спільноти, масштаби якої явно виходили за межі нескінченної маси фактів, звичок і вчинків, настільки сумлінно занотованих поліцією. Він відчував, що вони очевидно належать до якоїсь жахливої і первісної традиції; адепти уламків винищених і забутих культів і ритуалів, старіших за людство. На це натякали чіткість та узгодженість їхніх дій, це виявлялося у строгому порядку, прихованому під удаваним безладом. Він недарма читав такі трактати, як Відьомські культи у Західній Європі пані Мюррей[128], і знав, що аж до недавнього часу серед селян і фермерів точно зберігалася традиція їхніх страхітливих і втаємничених зборищ і оргій, які сходили ще до темних релігій, сповідуваних аріями[129], і знайшли відображення у популярних легендах у вигляді чорних мес і відьомських шабашів. Він ні на мить не припускав, що ці пекельні пережитки старої турансько-азійської[130] магії і культів родючості померли, і часто думав над тим, наскільки деякі з них можуть бути старішими і похмурішими за найгірші з оповідок, які переказують лише пошепки.

III

Мелоун опинився у гущі подій Ред-Гука через справу Роберта Сайдема. Сайдем був освіченим спадкоємцем давнього