Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

Та обставина, що я не робила великих інвестицій у Джона, великою мірою пов’язана, як я тепер думаю, з проектом перетворення його, як я вже казала вам, у лагідну людину, людину, яка не кривдить ані німих тварин, ані навіть жінки. Тепер я думаю, що мені треба було говорити з ним ясніше. «Якщо з якоїсь причини ти стримуєшся, — мала б я сказати йому, — то не стримуйся, в цьому немає потреби». Якби я сказала йому ці слова, якби він щиро повірив їм, якби дозволив собі бути трохи поривнішим, трохи владнішим, не таким глибокодумним, тоді він справді міг би вирвати мене з шлюбу, що вже тоді був поганим для мене, а згодом став тільки гіршим. Він справді міг би врятувати мене, або врятувати для мене найкращі роки мого життя, які, як виявилось, були змарновані.

[Тиша.]

— Я втратила нитку. Про що ми говорили?

— «Країну присмерку».

— Так, «Країну присмерку». Скажу одну засторогу. Цю книжку він насправді написав ще до того, як зустрів мене. Перевірте хронологію. Не піддавайтеся спокусі читати її так, немов вона про нас обох.

— Я й у гадці такого не мав.

— Пригадую, як після «Країни присмерку» я запитала Джона, над яким новим проектом він працює. Відповідь була туманна. «Я завжди працюю над тим або тим, — сказав він. — Якби я піддався спокусі не працювати, що я робив би з собою? Задля чого я б жив? Довелося б застрелитись».

Це здивувало мене — я маю на увазі його потребу писати. Я майже нічого не знала про його звички, про те, як він проводить свій час, але він ніколи не справляв на мене враження людини, одержимої працею.

— Ти це серйозно? — запитала я.

— Якщо я не пишу, в мене починається депресія, — відповів він.

— Тоді навіщо ти безкінечно ремонтуєш будинок? — запитала я. — Ти б міг найняти когось іншого для ремонту і присвятити заощаджений час письму.

— Ти не розумієш, — мовив він. — Навіть якби я мав гроші найняти будівельника, а я їх не маю, я б однаково відчував потребу х годин у день копати в садку, пересувати каміння або мішати бетон. — І почав ще одну зі своїх промов про потребу повалити табу на фізичну працю.

Я запитувала себе, чи не збирається він часом критикувати й мене: адже оплачувана праця служниці-негритянки звільняла мене, щоб мати, наприклад, час на втіхи з іншими чоловіками. Але я не зосереджувалася на цьому.

— Слухай, — сказала я йому, — ти безперечно не розумієш економіки. Перший принцип економіки полягає в тому, що якби ми всі вперто сукали свою нитку й доїли своїх корів замість наймати інших людей, щоб вони робили це для нас, ми б назавжди застрягли в кам’яному віці. Ось чому ми винайшли економіку, засновану на обміні, яка своєю чергою уможливила наш довгий шлях матеріального прогресу. Ти платиш комусь іншому, щоб укладати бетон, натомість маєш час писати книжку, яка виправдає твоє дозвілля й забезпечить тобі засоби прожиття. Це може навіть надати значення життю робітника, що укладає бетон для тебе. Отак ми всі й процвітаємо.

— Ти справді так думаєш? — запитав він. — Що книжки надають значення нашому життю?

— Так, — кивнула я. — Книжка має бути сокирою, щоб рубати кригу замерзлого моря в нашій душі. Чим іще вона має бути?

— Жестом заперечення перед лицем часу. Заявкою на безсмертя.

— Ніхто не має безсмертя. І книжки не безсмертні. Всю земну кулю, на якій ми стоїмо, має поглинути Сонце і спалити дощенту. Після цього вибухне сам Усесвіт і зникне в чорній дірі. Ніщо не виживе, ані я, ані ти, ані, безперечно, цікаві лише для вузького кола людей книжки про уявних жителів прикордонь у Південній Африці XVIII століття.

— Я не маю на увазі безсмертя як існування за межами часу. Я маю на увазі життя після фізичної смерті індивіда.

— Ти хочеш, щоб люди читали тебе після твоєї смерті?

— Я маю певну втіху, коли чіпляюся за таку перспективу.

— Навіть якщо тебе там не буде, щоб побачити?

— Навіть якщо мене там не буде, щоб побачити.

— Але чому люди майбутнього повинні завдавати собі клопоту читати книжку, яку ти написав, якщо вона не промовляє до них, якщо не допомагає їм надати сенс своєму життю?

— Можливо, їм і далі подобатиметься читати книжки, які добре написані.

— Дурниці. Це однаково, що казати: якщо я сконструюю досить добрий радіоприймач із програвачем, люди користуватимуться ним і в XXI столітті. Не будуть. Бо такі апарати, хоч як добре зроблені, на той час застаріють. Вони не промовлятимуть до людей XXI століття.

— Можливо, в XXI столітті декому ще буде цікаво почути, як звучали радіопрогравачі кінця XX століття.

— Колекціонерам, любителям. Невже ти збираєшся провести отак своє життя: сидіти за столом і виготовляти предмет, що може, а то й ні, зберегтись як цікавий раритет?

Він стенув плечима:

— Ти маєш якусь кращу ідею?

— Ви думаєте, ніби я хизуюсь. Я ж бачу. Думаєте, вигадую діалог, щоб довести, яка я розумна. Але саме такими інколи й були розмови між мною і Джоном. Вони були цікаві. Я насолоджувалась ними, і згодом мені бракувало їх, коли я перестала бачитися з ним. Насправді, мабуть, саме наших розмов мені й бракувало найбільше. Він був єдиним чоловіком, якого я знала, хто дозволяв мені перемогти себе в чесній суперечці, хто не шаленів, не напускав туману й не тікав, коли бачив, що програє. І я завжди брала гору над ним, або майже завжди.

Причина проста. Не те що він не вмів сперечатися — він жив відповідно до принципів, а я завжди була прагматиком. Прагматизм перемагає принципи — отак воно діється у світі. Світ рухається, земля змінюється під ногами, і принципи завжди на крок позаду. Принципи — матеріал для комедії. Комедія — це результат зіткнення принципів із реальністю. Я знаю, про Джона Кутзее казали, ніби він похмурий, а насправді він був досить кумедний. Комедійна постать. Із похмурої комедії. І про це він по-своєму туманно знав, навіть погоджувався з цим. Ось чому я й досі згадую його з любов’ю. Якщо хочете знати.

[Тиша.]

Я завжди вміла добре сперечатися. В школі