Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Крізь завісу ввійшла мадам; вона була заклопотана, пройшла повз, не звернувши на мене уваги. Я бачив чобітки з червоними закаблуками. Підв'язки панчіх обхоплювали посередині товсті литки; плоть провисала. Велетенські груди, темна дельта Амазонки, скрізь папуги, піраньї, напівкоштовне каміння.

Зараз вона пішла на кухню — чи був тут ще погріб? Іскріння й шепотіння, шипіння й виблискування тепер годі було розрізнити; так ніби все сконцентрувалося в якомусь тріумфі, передчутті.

Стало нестерпно жарко, я відкинув ковдру. Кімната була огорнута матовим світлом; фармаколог стояв біля вікна в білому китайському халаті, який ще недавно прислужився мені в Роттвайлі під час карнавальної ходи. Сходознавець сидів перед кахельною грубкою; він стогнав так, ніби його душив домовик.

Я все зрозумів; то був перший напад, він знову повернеться. Час іще не минув. Я бачив ще й не таке. Але, як то кажуть, і екскременти — це земля, що для перетворень цінується на рівні золота. З цим треба змиритися, якщо залишається наближення.

Це були земляні гриби. Більше світла було приховано у темному насінні, яке сиплеться з колосків, ще більше його в зеленому сокові сукулентів на обпечених схилах Мексики. Можливо, мушмула приховує ще більші, недосліджені, але рано передчуті таємниці. Земний дух є могутнім у різних формах — як у міських нетрях, так і на проспектах, як у Субурі[553], так і в Капітолії. Де Квінсі у своїх візіях бачив римського консула під час тріумфальної ходи, а Ніцше — звіроподібного цезаря, коли Рим став «повією і притоном».

Сходження пройшло невдало — можливо, я маю ще раз звернутися до гриба. Аж ось знову з'явилося бурчання й шепотіння, зблискування й іскріння — рибалка витягнув ще одну рибину. Щойно буде заданий мотив, він збурить, як у вальсі, — новий напад, новий оберт повторює мелодію. Гра не виходить за межі смуги невдач.

Не знаю, скільки разів усе це повторювалося, та й не хочу на цьому зупинятися. Деякі речі краще залишити при собі. Хай там як, але коли ми знову сиділи навколо столу за розмовою, уже проминула північ. Ми також почули щось поверхом вище. Звідти линула мелодія неймовірної і чарівної вишуканості, яка розчинялася в елевсинській аурі духу Землі.

Так не входить ні Тит, ні Цезар. Якби ми мали таку мелодію як перепустку перед останньою перепоною, брама перед нами тут-таки розчахнулася б. Музика Моцарта і шум моря з мушлі.

Ми пішли нагору; стіл уже було накрито. Відчуття ще були загострені й відкриті: «Брама сприйняття». Світло мерехтіло крізь червоне вино у карафці, на краях було колечко піни. Ми слухали концерт для флейти.

Іншим велося не краще: «Як гарно бути знову серед людей».

Таким був Альберт Гофманн, який мандрував безкінечними містами давньої Мексики, поміж палацами із золотими дахами, колонами та сходинками з коштовного каміння, у лабіринтичному пошуку людей серед світу геометричної краси у безлунній тиші, в незатіненому світлі. Але ці люди вимерли, як і в латунному місті еміра Муси, через яке не перелітає жоден птах: самотня, далека від світу, безлюдна розкіш.

Натомість сходознавець був у Самарканді, де в нефритовій домовині спочивав Тимур. Він ішов слідами переможного походу, де ранковим підношенням був казан, повний очей. Там він довго стояв перед пірамідою з черепів, яка була насипана для залякування людей, і серед маси відрубаних голів упізнав свою власну. Вона була інкрустована коштовним камінням.

Фармакологові прояснилося, коли він почув: «Тепер я знаю, чому ви сиділи у кріслі без голови; я був подивований, але тут я не міг помилитися».

Я запитав себе, чи не слід мені викреслити цю деталь, адже вона межує з історіями про привидів.

— Ми не дамо задовольнитися самими привидами.

— І самими чудесами — вони всього лиш короткі замикання [в мозку].

— Навіть Геррес опускався нижче свого рівня, коли звертався до цієї теми.

— Une jolie femme а bien d'autres moyens de faire la charité[555].

— Аж такою гарною вона теж не була.

Ще раз про ЛСД

У правильний час та у правильному місці я можу додати ріжки пурпурові як missing link[556]. Я вже давно зберігав три ампули з «екстрактом їхніх смертельно вишуканих соків» поряд з мексиканськими раритетами, які Ґідо привіз мені зі своїх поїздок. В останній вільний день прибув зі Швейцарії Альберт Гофманн, аби я висловив йому своє судження про добуту ним речовину. Добування — очевидно, саме так слід описати ту операцію, яку неможливо чітко визначити ні як відкриття, ні як винахід. Відкривають усе на світі; ми піднімаємо завісу над природою та її силами, але проникнути досередини не можемо. Це небезпечно, й саме так воно було й цього разу. Потім із надлишку ми викроюємо собі те, що нам пасує. Ми зціджуємо собі трохи багатства Великої матері. Технічний світ — то не тільки млин, але й приміщення для доїння. Це вже видно із самих реторт включно з їхньою формою. Серед цього ландшафту не лише рафіновано мелють та розділяють, в мільйонах місць свердління та здоювання відбувається всмоктування та дистиляція. Ми навчилися доїти навіть світловий промінь і повітря.

Але сьогодні це не мусить нас обходити; одразу після сніданку ми вирушаємо в «подорож», яка закінчується з настанням темряви. Всупереч сподіванням я мав можливість робити нотатки — до речі, це показує, що в цих сферах я вже набув певного досвіду. Нижче бортовий журнал без коментарів: