Читати книгу - "Не за планом. Деанда: Книга 1, Алія Елвід"

– Для мене найскладнішим було випробування водою, – говорить Чейз. – Нас занурювали у глибокий басейн з водою, в якому плавало безліч підводних роботів, що нападали на нас та кусали сталевими зубчиками. Чим довше ти пробудеш під водою та вб’єш роботів – тим більші твої шанси вижити у такій ситуації. Але це тренування корисне лише у місіях, що проходять на кордоні з водоймами. 

Стоун та Чейз одночасно закінчили прийом їжі й зосередились. 

– До речі, куди саме вас відправляють? – цікавиться Стоун.

Я заклякла на місці. Що це за питання, ще й від Стоун?

– Ми не можемо розголошувати будь-які деталі завдання до його безпосереднього завершення. Гадала, що ви знаєте за це правило.

Стоун зойкає, говорячи, що це правило зовсім вилетіло з її голови. Чейз насторожено сміється у відповідь, говорячи Стоун, що їй треба пропити курс пігулок для покращення пам’яті.

Тоді мої друзі обертаються, вдивляючись у когось за моєю спиною. Підіймаються зі своїх місць. Я роблю те саме, і потім помічаю, як до нас наближається лейтенантка Харрієт. 

– Вітаю, солдатко Грейс, солдате Стімсоне, – вітається вона, зовсім трохи нахиливши голову.

Стоун та Чейз привітались з нею у відповідь.

– Вітаю, солдатко Ноартс, – сказала вона й зафіксувала на мені свій погляд.

– Добрий день. – Я починаю нервувати і повторюю її рух головою. – Чим можу допомогти?

– Я хочу поговорити з тобою. – Лорейн оглянула столову й прокашлялась. – Наодинці. 

Вже через п’ятнадцять хвилин ми обидві сидимо у її кабінеті. Гарному, суворо-мінімалістичному та одночасно такому комфортному, що повітря здається набагато чистішим, ніж в будь-якому іншому кутку Орзаху. Я перебираю свої пальці на руках, вдивляючись у задумливе лице лейтенантки переді мною. Вона детально роздумує над чимось, а я натомість розглянула вже кожну деталь її кабінету й не знала, куди діти свої очі.

– Сподіваюсь, ти пам’ятаєш, як сказала мені, що твій порятунок був помилковим. – Лорейн говорила повільно та тихо, обережно підводячи мене до чогось важливого..

– Таке важко забути, – підтверджую я.

– Весь цей час, за якого я була відсутня, або не приділяла достатньої уваги Організації, я розслідувала твою справу, Рейчел. Я не могла повірити, що ми допустили таку жахливу похибку у підготовці до важливого завдання, – вона зітхнула. – Та все ж, провівши декілька співбесід та долучивши до цієї проблеми Комісію з безпеки та прав деандантів та Міністерство внутрішніх справ Області Вогню, я отримала відсутні шматки пазла, які склала воєдино. І ти мала рацію, – промовила вона. – Вони шукали не тебе. 

Не хочу дивитись зараз їй в очі. 

Я опускаю погляд на її стіл, аби сфокусуватись на чомусь, крім її лиця. Хаотично розкидані ручки й олівці. Чисті та надруковані листи паперу, і всі зіжмакані. Плями від маркерів або якоїсь рідини, що була випадково пролита на вишуканий робочий стіл… «По цьому столу неначе смерч пройшовся». 

– І що ви будете робити? – запитую я, поки вивчаю вміст її робочого місця. 

– Є два варіанти. Зокрема для тебе. 

– Які? 

– Ти їдеш зі мною у Феарр та допомагаєш знайти дівчину, яка повинна була бути зараз тут, переді мною, на твоєму місці. А далі вибір за тобою. Перший варіант – ти повертаєшся з нею до Організації та продовжуєш жити тут, як солдат. Другий варіант – ти залишаєшся вдома й продовжуєш жити так, як до цього жила дев’ятнадцять років, лише інколи проходячи обов’язкові обстеження та надсилаючи мені звіти про твою буденність. 

Мій погляд відривається від столу та направляється на Лорейн. Я застигаю в очікуванні. Серце починає вириватись з грудей, а від радості, що наростає у мені, перехоплює дихання. 

Ось воно. Ось мій план. Ось моя втеча.

Другий варіант перебігу подій скорочує мій початковий план у декілька разів, дозволяючи виїхати в Область Води, не тікаючи. Я не стану відступницею, що втекла у страху перед невідомістю й зрадила Організації. Я стану рятівницею, що допомогла у складній ситуації, і залишусь спокійно доживати своє життя вдома. 

Серце забилось ще дужче від висхідної у ньому надії. 

– Ти погоджуєшся допомогти мені? – запитує Лорейн. – Якщо все вийде, ти обереш собі той шлях, який захочеш. Це буде моя відплата тобі за співпрацю, – вона м’яко посміхнулась.

Зараз я балансую на натягнутому канаті посеред прірви. 

Позаду мене – Організація Захисту. Я бачу вже майже рідний військовий корпус. Дворик, що з’єднує будівлі симетрично викладеними кам’яними доріжками. Великий кулястий глобус з доповстанською картою Раонелі, яку я розглянула вже десять тисяч разів. Високі багатоповерхівки гуртожитків. Дерев’яний штаб, дах якого вкритий товстим шаром мокрого снігу. У дворику стоять Лія, Чейз, Стоун, Яфіан, Кенджі, Рюджін, Стенлі та Сейн. 

Повертаю голову вперед себе й бачу на іншому краю рідний дім. Батько та мати стоять у дворі, щиро чекаючи на моє повернення. Поряд з домом стоїть дідусина хатинка, а біля вхідних дверей помічаю сивого дідуся. Знайомі вулички сяють під нічними ліхтарями, освічуючи асфальтовану дорогу та рівно скошені газони, якими я бігала, ходила та падала все своє свідоме життя. Трішки далі – ресторан «Келльман», біля будівлі якого стоїть Сієрра, Роа, Фіона та Саймон. Вдалині розрізняю фундамент свого Феаррського географічного університету, обличчя викладачів та кількох своїх однокурсників.