Читати книгу - "Бути другом, Інна Турянська"

— То ви кажете, що пологи пройдуть швидко?

— Так…звісно є ризики, але для цього тут є ми. “Пітоцин”, який ви їй дали, активізує скорочення матки, до того ж різко і сильно. Тому, в такій ситуації,  болючі та інтенсивні перейми абсолютно можливі. Та, судячи з її стану, ви дали їй більше, ніж я сказав, — припустив лікар.

— Втомилася чекати коли ця дитина нарешті вилізе з неї. Я і так втратила стільки часу, - байдуже та холоднокровно відповіла Клавдія, - Цій дівці нічого не буде, вона дуже витривала.

— Що ж, на нас чекають екстремальні та непередбачувані пологи, можливо навіть доведеться робити кесарів розтин.

— Цього не можна допустити в жодному разі! Пошматувавши її тіло, ви зробите її непридатною до роботи. Зробіть все, щоб вона народила самотужки! Хоч кліщами, хоч вакумом тягніть цю дитину, але Віру різати я не дозволю!

— Будемо старатися…а з дитиною що? 

— Підготуйте документи для відмови. Дитина нам не потрібна. Віра навіть не повинна її побачити. Немовля не можна їй показувати!

— Тоді, після пологів, можна  їй зробити загальний наркоз і оформити, як чистку. За цей час дитину вже заберуть, а одразу, як тільки прийде до тями, дамо підписати документи Після наркозу Віра буде не при собі, слушний момент для цього.

Віра налякано притислася до стіни…новий напад болю змусив її аж зігнутися додолу і впасти навколішки. Боже?...Вдих-видих…Що їй робити? Дитина…ні вона не віддасть дитину. Тікати! Треба тікати! Куди тікати, як тікати? Тремтячими руками нишпорила у сумці, шукаючи телефон.

— Господи, допоможи мені, благаю. Боже, допоможи мені…благаю, допоможи нам. Не віддавай їм моє дитя, — шепотіла Віра, знову падаючи навколішки від чергових болючих переймів, — Артуре, я не віддам їм, не віддам, — говорила, повзучи до вікна. Великими зусиллями залізла на підвіконня, — Господи, допоможи мені, благаю допоможи мені, - шепотіла, наважуючись зістрибнути. Треба обережно, щоб не вдаритися в живіт…

Зістрибнула й одразу ж скрутилася від страшного нападу болі. В очах все потемніло. Ніч дихала їй у спину прохолодою. Бігла скільки було сили, періодично зупиняючись від болю, який щораз накочув все з більшою силою. Сіла під деревом, обхопивши живіт. Тремтячими пальцями набрала номер телефону Артура. Поза зоною… Залишилася остання надія. Останній шанс.

— Алло, — відповів чоловічий голос.

— Допоможіть…благаю, – ледве прошепотіла Віра.

— Де ти? Швидко кажи, де ти? 

Губи заледве шелестіли, називаючи місце знаходження. А потім короткі слова молитви, прощання, прохання пробачити й одне бажання, щоб чоловік, якому вона подзвонила, знайшов її швидше за Клавдію. Очі заплющувалися, відчуття болю слабшали, поки не згасли зовсім, разом з Вірою…

###