Читати книгу - "Лабіринт духів"

Коли Убач із Маташем вийшли з письменникового кабінету, уже вечоріло, і дон Міґель Анхель заявив, що їхня несподівана гостина добігла кінця. Банкір обійняв Маташа й поцілував руку Сусані. «Ви просто чудова пара», – виголосив він. Маташі провели вельможне подружжя до їхнього «мерседес-бенца» й спостерігали, як вони разом із кортежем інших машин від’їжджають під зоряним небом, що обіцяло спокійне майбутнє і, можливо, надію.

Наступного тижня, удосвіта, перед Маташевим будинком зупинилися дві машини. Цього разу чорні, без номерів. Із першої вийшов одягнутий у чорне габардинове пальто чоловік, який звався інспектором Хав’єром Фумеро з Бригади соціальних розслідувань. Із ним приїхав чоловік, вишукано вбраний, в окулярах і з охайною зачіскою, на вигляд – чиновник середньої ланки. Він лишився в автомобілі, спостерігаючи за дійством із пасажирського сидіння.

Маташ вийшов їм назустріч. Фумеро вдарив його револьвером в обличчя й розсік губу. Письменник упав на землю, його схопили люди інспектора й поволокли до машини, не зважаючи на його крики. Фумеро тим часом витер руки від крові об своє пальто, зайшов до будинку й заходився шукати Сусану з доньками. Знайшов він їх у шафі, де вони ховалися, схлипуючи й тремтячи від страху. Коли Сусана відмовилася віддати йому дітей, Фумеро вдарив її ногою в живіт. Узявши маленьку Соню і схопивши за руку Аріадну, що, нажахана, плакала, інспектор уже зібрався покинути приміщення, коли Сусана кинулася йому на спину і вп’ялася нігтями в обличчя. Фумеро, не змінившись на лиці, передав дівчаток одному зі своїх підлеглих, що спостерігав за всім із порога, й обернувся. Схопивши Сусану за горло, він кинув її на підлогу. Відтак опустився над жінкою, придавив коліном груди й зазирнув їй просто в очі. Сусана не могла дихати, вона тільки дивилася на цього незнайомця, що розглядав її, посміхаючись. Вона побачила, як чоловік дістав із кишені клинкову бритву й розклав її. «А зараз я тобі, суко, випущу тельбухи, а потім задушу ними», – спокійно промовив він.

Фумеро зірвав із неї одяг і вже почав бавитися лезом бритви, коли чоловік, який доти лишався в машині, чиновник із крижаним виглядом, поклав руку йому на плече і стримав інспектора.

– На це немає часу, – промовив він.

Чоловіки зоставили її і пішли геть. Сусана, стікаючи кров’ю, сповзла сходами вниз і лежала там, слухаючи гуркіт машин, що віддалялися поміж деревами, аж доки не зомліла.

Забуті

1

Коли Вілахуана скінчив свою розповідь, очі його були скляними, а голос хрипким. Алісія, опустивши погляд, мовчала. По якійсь хвилі журналіст кахикнув, і вона слабо всміхнулася до нього.

– Сусана більше ніколи не побачила ні свого чоловіка, ні доньок. Два місяці вона ходила по відділеннях поліції, лікарнях і дитячих притулках, розпитуючи про своїх дітей. Ніхто нічого не знав. Одного дня, у розпачі, жінка вирішила зателефонувати доньї Федеріці Убач. На її дзвінок відповів слуга, що з’єднав її з секретарем. Сусана розповіла все, що сталося, і сказала, що сеньйора єдина, хто може їй допомогти. «Вона моя подруга», – додала Сусана.

– Сердешна, – прошепотіла Алісія.

– За кілька днів її затримали на вулиці й відправили до жіночої божевільні. Там вона провела скількись-то років. Подейкують, ніби згодом їй вдалося звідти втекти. Бог його знає. Слід Сусани загубився назавжди.

Запала довга мовчанка.

– А Віктор Маташ? – запитала Алісія.

– Адвокат Бріанс, якого Ізабелла Жисперт раніше найняла для захисту Давида Мартіна, через того дізнався, що Маташ також опинився у замку Монтжуїк. За прямим наказом коменданта в’язниці, дона Маурісіо Вальса, його тримали осібно, не дозволяли виходити на прогулянку з іншими в’язнями, приймати відвідувачів чи листуватися. Мартін, якого також неодноразово кидали до карцеру, був єдиним, хто міг із ним спілкуватися, перемовляючись через коридор. Ось таким способом Бріанс дізнався про все, що сталося. Мабуть, на той час адвоката гризли докори сумління, і, почуваючись винним, він вирішив спробувати допомогти всім тим горопахам, що опинилися за ґратами. Мартіну, Маташу…

– Адвокат безнадійних справ… – проказала Алісія.

– Звісно, йому так і не вдалося їх урятувати. Мартіна вбили за наказом Вальса, принаймні так стверджують. Про Маташа Бріанс більше нічого не дізнався. Доля письменника досі лишається таємницею. А Ізабелла, в яку бідолашний Бріанс, гадаю, закохався, як закохувалися всі, хто її знав, померла ще раніше від них за вкрай непевних обставин. Після цього Бріанс так ніколи більше й не зумів підняти голови. Він хороший чоловік, але заляканий і, по суті, не може нічого вдіяти.

– Як ви гадаєте, Маташ може бути досі там?

– У замку? Я сподіваюся, Бог не такий жорстокий і вчасно забрав його до себе.

Алісія кивнула, намагаючись засвоїти всю нову інформацію.

– А ви? – запитав Вілахуана. – Що ви збираєтеся робити?

– Тобто?

– Ви збираєтеся вдавати, ніби нічого не сталося, після того всього, що я вам розповів?

– У мене руки так само міцно зв’язані, як і в Бріанса, – відповіла Алісія. – Якщо не міцніше.

– Неабияк зручно.

– Попри всю повагу до вас, мушу зауважити, що ви про мене нічого не знаєте.

– То дозвольте мені дізнатися. Допоможіть завершити цю історію. Скажіть, що я можу зробити.

– У вас є сім’я, Вілахуано?

– Дружина й четверо дітей.

– Любите їх?

– Дужче за все у світі. До чого ви хилите?

– Хочете, щоб я вам сказала, що маєте робити? Справді хочете?

Вілахуана кивнув.

– Дописуйте свою промову. Забудьте про Маташа. Забудьте про Мартіна. Про Вальса і про все, що мені розповіли. І забудьте про мене, так, наче мене тут ніколи й не було.

– Ми так не домовлялися, – запротестував Вілахуана. – Ви мене ошукали…

– Ласкаво просимо до клубу легковірних, – відказала Алісія, прямуючи до виходу.

2

Невдовзі після того, як Алісія покинула Академію і вийшла з палацу Рекасенс, вона змушена була завернути в завулок, щоб проблюватися. Вона сперлася рукою на холодний камінь стіни й заплющила очі, відчуваючи на губах смак жовчі. Дівчина спробувала дихати глибоко, силкуючись опанувати себе, але новий напад нудоти ледве не звалив її на землю. Встояла вона лише тому, що хтось її підтримав. Обернувшись, Алісія побачила послужливо-полохливе обличчя Ровіри, філера-початківця, що занепокоєно дивився на неї.

– Із вами все гаразд, сеньйорито Ґріс?

– Можна дізнатися, що ти тут робиш, Ровіро? – запитала Алісія, віддихуючись.

– Я побачив здалеку, як вам стало зле, і… Вибачте мені.

– Зі мною все гаразд. Іди собі.

– Ви плачете, сеньйорито.

– Забирайся геть, придурку! – крикнула Алісія на Ровіру, із