Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ми стояли одне проти одного, як два вороги, а вона такими очима поглядала навколо, начеб збиралася покликати на допомогу поліцая.
— Пустіть мене!
— Не пущу.
— А я вам кажу: пустіть мене!
— А я вам кажу: не пущу…
Тоді бідне дівчатко призналося, що причиною, чому я не можу провідати її, є… відсутність у мене калош. В тому домі вважалося б за велику нечемність, майже за образу господарів, зайти взимку до них без калош, і ще наївно додала:
— Бо ви, може, не знаєте, що від снігу залишаються сірі плями на паркеті.
Підозріваю, що справа не тільки в калошах і сірих плямах, але… й у моєму пальті… І взагалі. Чомусь, замість себе, мені стало дуже жаль Орисі. Пташка в золотій клітці.
Без дати.
Не можу відгадати, чи Орисі дійсно не було дома, чи це був тільки маневр з боку шановного дядечка, щоб дати мені зрозуміти, що я не маю чого шукати в цьому домі.
Замість Орисі вийшов до мене її дядько. Я ладен був йому вклонитися в пояс, аби він тільки звільнив мене від свого милого товариства, але він з чемності чи якихось інших причин затримав мене. Почастував цигаркою і почав балачку з того, на якому курсі я вчуся. (Що за ідіотичне запитання). Це мене так розізлило, що я, всупереч своєму внутрішньому переконанню, відповів, що це не має значення, на якому я курсі, бо коли я кінчу факультет, то так чи інакше не знайду собі адвоката патрона, отже, в майбутньому, чи буду з титулом магістра прав, чи без нього, однаково не чекає мене нічого іншого, як продавати сірники на розі вулиць.
«Мій» дядько подивився на мене, як на п'яного. Напевно, дивним йому видалося, що в такий спосіб репрезентуюсь шановній родині моєї дівчини («моєї»! — от ідіот з мене!). Він назвав мене гарячим і дав зрозуміти, що на заході Європи сірники на розі вулиць продають каліки або цілковиті нездари. «Мій» дядечко став повчати мене: багато, дуже багато є професій навіть серед наших невідрадних умов, за які могла б узятися наша інтелігентська молодь після закінчення вищих шкіл. («Запам'ятай: для нього титул все-таки обов'язковий!») Але, — вже відверто глумився вуйко, — нам (тобто таким, як я) не імпонує сіризна праці. Ми хочемо відразу блиснути як герої (цікаво, хто цього не хоче!). Ми принципіально не визнаємо Польської держави (а він хоче, щоб ми її не визнавали непринципіально). Заздалегідь відкидаємо всякі права, навіть ті, з яких могли б ще скористатися. Ми не визнаємо жодного обов'язку відносно держави, в якій живемо. (Файний інтерес. А держава відносно нас визнає його?) У нас, хто займає хоча б найскромніше становище в державній установі, обов'язково хрунь, безхребетний плаз, опортуніст, сіле ця наша непорочна принциповість (бігме, гарно сказано!) не перешкоджає більшості з нас жити на гроші батьків, які працюють на державних посадах, і тих же наших батьків теж називати хрунями і опортуністами.
З цілої промови вдалася йому ця одна думка. Але я постарався бодай одним жестом не дати йому зрозуміти, що я в цій справі до деякої міри згоден з ним. Крім того, я не міг здогадатися, до чого він прямує. Можливо, це мав бути один з засобів вибити мені Орисю з голови. Тому я сказав тільки, що мені здається, що він теж колись говорив і думав інакше, ніж сьогодні. Він кинувся від моїх слів, як від укусу бджоли. На його обличчі світло і тіні відразу заламалися у кривих лініях, і те обличчя раптово стало зовсім старе. Тепер пригадав я собі, що колись Орися розповідала мені про нього, як про революціонера, з яким не могли собі дати ради в родині.
Він справді признався, що, будучи в моєму віці, теж поривався з мотикою на сонце. Вважав тоді, що вивчитись орудувати револьвером — це вже достатня військова наука, а один карабін — це вже достатнє озброєння для того, щоб піднімати повстання проти окупантів. Потім (відкашлявся) зрозумів, що проти одного карабіна стоїть сто гарматних жерл, а на місце одного забитого воєводи (натяк на небіжчика, що його рік тому згладили хлопці з світу) настановлять сто таких самих.
— Повірте мені, юначе, що кожний з нас, старих, пережив такі самі моменти морального зльоту і кожний розтрощував собі голову об тверду стіну дійсності, об логіку фактів.
Він процитував навіть (що за поетична душа!) Івана Франка:
Снуєте мрії не в міру до сил,
Слова не в міру до актів…
Далі дядечко висловив сентенцію, що в житті кожної людини приходить час, коли вона починає думати про одруження, і тоді в її голові докорінно міняються поняття речей.
Він навіть дозволив собі запитати, чи я ніколи не задумувався над такими справами.
— Ні, — збрехав я і попрощався з ним, не допитуючись більше про Орисю. Боявся, що осмішу себе цим дурним, безнадійним коханням. Мушу на розум поговорити з Орисею.
Перша половина січня.
Від п'ятнадцятого січня щомісяця діставатиму п'ятнадцять злотих допомоги з Товариства прихильників освіти. Забагато, щоб вмерти, а замало, щоб жити.
Однак думка муляє мене, як тісний черевик: фонди для допомоги студентам утворюються в основному за рахунок вуличного збирання в користь бідних студентів. Безперечно, не простягаючи руки. Роблять це за мене панночки, що калатають з карнавками за прохожими. Все ж таки зміст залишається той самий: п'ятнадцять злотих щомісячно з прилюдної жебранини.
Як же гірко заздрю всім, що живуть у своїй державі. Своя держава — так мені здається — це насамперед відчуття великої моральної сили.
Як діставатиму допомогу, буду змушений платити на «Камчатці» за ліжко. Вчора заходив у редакцію «Нових вістей» проситися на нічного коректора. Хтось із службовців редакції (судячи з обвислих на колінах штанів, невисокого рангу) відповів, що тепер взагалі ніде не буває вільного місця, бо кожна посада звичайно буває зайнята ще до того, як стає вільною. Я усміхнувся на цей кепський жарт і пішов, подякувавши за довідку.
Мрію про миску капусняку з свининою, як про недосяжне щастя.
Знову бракує сторінок. Їх, видно, просто видерла чиясь рука. Якщо це зробив сам Маркіян, то, судячи по попередніх, старанно вистрижених ножицями, мусив бути в дуже неврівноваженому настрої. Далі починається щоденник датою 12 березня.
12 березня.
Минулого тижня заробив дещо в нічному вивезенні снігу з міста. Просто неймовірно: пішов до контори, яка відає очищенням міста, і там відразу наказали мені зголоситися в одинадцятій ночі на
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)», після закриття браузера.