Читати книгу - "Нескінченна історія"

Спершу Бастіян вирішив, що вся ця дивна поведінка - то якась особлива церемонія чи звичай, чиє значення гли­боко від нього приховане. Щойно на третій день подорожі він запитав про це в одного із супутників, який сів поряд із ним. А того, своєю чергою, здавалося, дуже здивував Бас- тіянів подив. Він пояснив, що імлоплавці змушують кора­бель рухатися силою своєї уяви.

Бастіян спочатку не зрозумів цього його пояснення і знову спитав: мовляв, можливо, корабель приводять у рух якісь приховані від ока коліщата?

- Ні, - відповів імлоплавець. - Коли ти хочеш ворухну­ти своїми ногами, тобі вистачає просто уявити собі цей рух. Чи, може, ти рухаєш ногами за допомогою якихось коліща­ток?

Він розтлумачив Бастіянові, що різниця між рухом йо­го власного тіла і судна полягає лише в тому, що для руху корабля щонайменше двоє іскалян мають повністю злитися своєю уявою в єдине ціле. Тільки внаслідок такого єднання виникала сила, достатня для пересування. Якщо ж їм треба було пересуватися швидше, необхідною ставала співдія кі­лькох іскалян. Зазвичай вони працювали змінами по троє, решта тим часом відпочивали, бо, попри те, що збоку їхня робота здавалася радісною і приємною, насправді то була важка і виснажлива праця, що вимагала постійного і на­пруженого зосередження. Та це був єдиний спосіб перепли­вати Скайдан.

І Бастіян пішов у науку до імлоплавців і перейняв та­ємницю їхньої спільноти - опанував мистецтво танцю і піс­ні без слів.

Подорож виявилася тривалою, плавання - довгим, і поступово Бастіян ставав одним із них. Його огортало якесь дивовижне, невимовне відчуття самозречення і гармонії, під час танцю він відчував, як його власна уява з’єднується з уявою інших, зливаючись із ними воєдино. Він відчував, що його і справді прийняли в цю спільноту, що для нього тут знайшлося місце - і водночас із його пам’яті остаточно зникали спогади про те, що в світі, звідки він прийшов і куди шукав шляху назад, живуть люди і що кожна людина живе зі своїми власними уявленнями і думками. Єдине, про що він іще зберігав якусь невиразну згадку, були його дім і батьки.

Тим часом углибині його серця зажевріло - поряд із ба­жанням ніколи не бути самотнім - іще одне бажання. І те­пер воно тихесенько дало про себе знати.

А сталося це в той день, коли він уперше помітив, що іскаляни досягають такого досконалого єднання не тому, що їм вдається злити і узгодити одне з одним різні праг­нення та уявлення, а тому, що вони такі схожі між собою, що їм надзвичайно легко почувати себе спільнотою. Бути разом не вимагало від них ніяких зусиль. І навпаки: вони взагалі не вміли обстоювати власну думку, сперечатися, відчувати якісь розбіжності, адже жоден із них не чувся окремою одиницею, особистістю, їм не треба було долати якісь відмінності, щоби досягти гармонії у взаєминах, і са­ме ця легкість дедалі менше подобалася Бастіянові. їхня доброзичлива м’якість почала видаватися йому нудною, а незмінна, завжди одна і та ж мелодія пісень - одноманіт­ною. Він відчував, що йому в цьому всьому чогось бракує, що він жадає чогось більшого, але наразі не міг сказати, чого саме.

Остаточно він зрозумів це лише за якийсь час. Одного дня в небі над Морем Імли вони побачили велетенського птаха, схожого на орла. Іскаляни перелякалися і притьмом поховалися під палубу. Та один з них заховатися не встиг, страшний птах із пронизливим криком шугнув униз, ухо­пив нещасного і поніс кудись у дзьобі.

Коли небезпека минула, іскаляни повилазили зі сховку і продовжили подорож: зі звичними співами і танцями, ні­би нічого й не сталося. Ніщо не порушувало їхньої злагоди, вони не сумували за загиблим, не нарікали і не плакали, і навіть жодним словом не згадали про те, що сталося.

- Нічого страшного, - сказав один з імлонлавців, коли Бастіян почав запитувати його про це. Нам нікого не бра­кує. На що нам нарікати?

Хтось один для них нічого не означав. А оскільки вони майже нічим не різнилися між собою, то й незамінних се­ред них не було.

Але Бастіянові хотілося бути Кимсь, самим собою, кимсь окресленим, а не просто таким, як решта. Йому хоті­лося, щоби його любили саме за те, що він такий, як є. У спільноті іскалян панувала злагода, однак не було любові. Бастіян уже не хотів стати найбільшим, найсильнішим чи найрозумнішим. Усе це залишилося позаду. Тепер він пра­гнув, щоби його любили таким, як він є: добрим чи злим, гарним чи негарним, розумним чи дурним, з усіма його ва­дами, чи навіть якраз за них.

Але який він?

Цього він уже не пам’ятав. У Фантазії він отримав і здобув безліч усього, так багато, що тепер уже не міг серед усіх цих дарів - здібностей і сил - віднайти себе.

Відтоді він перестав брати участь у танку імлоплавців. Просто сидів собі на носі корабля і дивився на Скайдан; він сидів так цілісінькими днями, а часом навіть і вночі.

Нарешті вони досягли протилежного берега. Корабель причалив, Бастіян подякував іскалянам і зійшов на землю.

То була трояндова країна, край, порослий пишними трояндовими лісами, де квітли ружі всіх помисленних барв і відтінків. Посеред цих трояндових хащів вилася вузенька стежина.

І Бастіян рушив тією стежкою.

XXIV.

ПАНІ АЮОЛА

Розповідь про Ксаїдин кінець може бути надзвичайно короткою, та загалом все це вкрай важко збагнути, бо істо­рія ця, як і багато що у Фантазії, сповнена суперечностей. До сьогодні вчені та літописці ламають собі голови над тим, як так сталося; декотрі навіть піддають сумніву неспросто­вні факти або ж намагаються якось інакше їх витлумачити. Але тут про це буде розказано так, як воно трапилося на­справді, і хай кожен пояснює собі як уміє.

У той час, коли Бастіян прибув до Іскаля - Плетеного Міста, Ксаїда разом зі своїми чорними напіввелетнями до­сягла того місця на пустищі, де металевий кінь розпався під Бастіяном на шматки. Тоді вона вже передчувала, що ніколи більше його не зустріне. Коли ж трохи згодом вона побачила земляний вал, на який вели Бастіянові сліди, це передчуття змінилося на певність. Вона усвідомлювала, що раз Бастіян потрапив до Міста Колишніх Королів, то втра­чений для її планів, і байдуже, чи він там залишиться наза­вжди, чи йому вдасться якось звідти вибратися. У першому випадку він ставав