Читати книгу - "Якоб вирішує любити"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Восени, а тим паче взимі, коли погода була така паскудна, що на вулицях ніхто майже не показувався, ми перекинулися на інший спосіб роздобування грошей. Ми обирали собі житловий будинок і проробляли його планомірно від верхнього поверху до нижнього. Я зсаджував Мушку перед дверима помешкання, а сам ховався. Дехто лякався, побачивши його, і відразу затраскував двері, але ми чекали далі, й нерідко трохи пізніше люди все-таки просовували кілька монет крізь щілину під дверима.
Інші, здебільшого старенькі, запрошували увійти, пригощали. Однак вони хотіли завжди одного: розповідати нам про своє життя. Коли я втрачав терпець, Мушка хапав мене за лікоть. «Ми їм це винні!» — шепотів він. Очі його невпинно намацували в кімнаті можливу здобич. Його злодійський інстинкт не пропав разом із ногами. Коли старенькі виходили пошукати грошей, Мушка діяв. Він завжди знаходив щось цінне, але достатньо маленьке, аби воно помістилося в його кишені. З помічника жебрака я перетворився на спільника злодія.
Туга за Грозенау, застигла на самому споді мого єства, за дев'ять місяців ожила з новою силою. Одного дня парох Шульц пройшов повз нас так близько, що я злякався, аби він мене не впізнав. Та, напевно, він не впізнав би мене навіть тоді, якби я відкрито йому назвався. Я йшов за ним по п'ятах, аж поки він не зник у якомусь під'їзді.
У мене було таке відчуття, ніби через нашого пароха я побачив весь світ, що колись був моїм: батьків, діда, двір, Раміну. Через людину, на чиєму сумлінні була Катіца, людину, яка, рятуючись від розстрілу, допомагала росіянам. Відтоді я дедалі частіше виходив сам на дорогу, що вела до Грозенау, і дивився услід машинам і підводам. Вистачало лише підняти руку, але я цього не робив.
Тим часом я усвідомив, що з Мушкою потраплю за ґрати набагато швидше, ніж без нього. Та ще ніколи я не був до цього так близько, як того дня, коли один зі стариганів виставив нас за двері і викликав міліцію. Патруль кинувся за нами. То були молоді, вгодовані солдати, я ледве від них відірвався. І тільки тому, що знав усі ходи-закапелки в місті, в останню мить зміг вислизнути їм з рук.
Це сталося в один із перших теплих днів весни 1951 року. Ми вискочили до каналу Беґи, і я знеможено повалився в траву. Мушка відкотився набік.
— Ми ще йому помстимося! — крикнув він.
— Не буду я нікому мститися. Я не такий, як ти, — відказав я, не дивлячись в його бік. — 3 мене досить.
Він запхав травинку між зуби і відхилився на ліктях назад.
— Ах, он як. Мені здається, ти не розчув як слід. Я знаю, хто ти, і знаю, хто твоя родина.
Я схопив його за комір.
— Це ніколи не закінчиться, ти це хочеш сказати? Спочатку говорив про кілька тижнів, а я вже дев'ять місяців тебе тягаю. Думаєш налякати мене тим, що знаєш. А я-от встану й піду, і нічого ти не зробиш.
— А якщо міліція дістане від мене вказівочку? — вишкірився він.
— Не дістане. Попробуй до них заявитися, одразу сам опинишся за ґратами. А там, куди вони тебе запхають, ти вже не зможеш бути господарем свого життя.
— Це можуть за мене зробити інші. Або лист.
Я знов схопив його і притягнув до себе.
— Те, що мені про тебе відомо, потягне на кілька років.
Я встав і заправив сорочку. Мушка так відчайдушно вчепився за мою ногу, що я проволік його кілька метрів, перш ніж вивільнився. Його голос тремтів, коли він крикнув мені навздогін:
— Що зі мною тепер буде?
— Сиди у своїй їдальні і чекай на іншого! А я тепер сам собі господар. Ти сам казав! — крикнув я, ступив на хідник і, навіть ні разу не озирнувшись, рушив до дороги на Грозенау, де мене відразу підібрала вантажівка.
Останній відрізок я пройшов пішки, проминув Циганський пагорб, на якому вже не лишилося нічого, навіть решток стін, що б нагадувало про Рамінину хату, і увійшов у село. Та якщо я сподівався, що мій вхід буде тріумфальним, що люди повибігають з будинків, кинуться обнімати й вітати мене, благоговійно, не вірячи власним очам, подивлятимуть поверненця з Сибіру, то дуже скоро спізнав розчарування.
Кілька людей, які стрілись мені на вулиці, навіть не обернулися, вони не впізнавали мене, а я їх. То були румуни-поселенці, що жили тепер в домах депортованих. Це було відразу видно з їхнього одягу та облич. Жоден німець не гриз би соняшникове насіння, спокійно, майже відсутньо дивлячись на корову, що мирно паслася на прив'язі біля паркана. Я підійшов до старого, що сидів на лавці. В овечому кожусі, накинутому на плечі, на колінах — ціпок.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якоб вирішує любити», після закриття браузера.