BooksUkraine.com » Сучасна проза » У пошуках утраченого часу. Полонянка 📚 - Українською

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

188
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "У пошуках утраченого часу. Полонянка" автора Марсель Пруст. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 102 103 104 ... 138
Перейти на сторінку:
баронові, що роздзвонить про його зальоти, встиг уже «вбитися в колодочки», щоб літати на власних крилах. І, мабуть, із чистісінької невдячносте розповів усе пані Вердюрен. Але як вона могла попастися на вудочку? Бо барон, налаштований усе заперечувати, уже й сам був переконаний, що почуття, які йому закидають, вигадані. Чи не приятелі пані Вердюрен, зазіхаючи самі на Морелеву цноту, підготували ґрунт? Протягом наступних днів пан де Шарлюс посилав страшні листи багатьом зовсім до цього непричетним вірним, і ті подумали, що барон збожеволів. Потім він вибрався до пані Вердюрен, але його довга і зворушлива розповідь не справила бажаного враження. Бо, з одного боку, пані Вердюрен знай товкла баронові: «Не звертайте більше на нього уваги, не носіться з ним, це ж дитина», тоді як барон прагнув єдино примирення; а з другого боку, аби добитися цієї мети, забравши у Чарлі все, що той уважав за свої здобутки, барон вимагав, щоб пані Вердюрен перестала приймати Мореля; пані Вердюрен відповіла відмовою, наражаючи себе на град обурених і саркастичних листів пана де Шарлюса. Перебираючи гадку по гадці, барон так і не добився істини, себто так і не довідався, що удару йому завдав аж ніяк не Морель. Він запевне міг би про це дізнатися, викликавши Мореля на коротку розмову. Але барон уважав, що це уймає йому чести та шкодить інтересам його кохання. Він був ображений, він чекав пояснень. Його все муляла у зв’язку з думкою про розмову, здатну розбити непорозуміння, інша думка, яка в таких випадках із тих чи інших причин змушує нас цієї розмови уникати. Хто принизився і показав свою неміч у двадцяти випадках, здобудеться на гонор у двадцять першому, власне, тоді, як було б вигідніше не упиратися у своїй зарозумілості і розвіяти помилку, що засіла в голові іншої особи за браком спростувань. А тепер про те, як сприйнято цей інцидент у вищому світі. Там поширилася поголоска, що пана де Шарлюса вибито в потилицю з хати Вердюренів, коли він намагався зґвалтувати юного музику. Тож люди вже не дивувалися, що пан де Шарлюс більше не з’являвся у Вердюренів; коли ж він випадком сподибував десь одного з вірних, обмовленого й ображеного бароном, ніхто не дивувався, що той не вітається з паном де Шарлюсом. Усі гадали, що кланчик більше не кланяється баронові.

Тимчасом як пан де Шарлюс, знищений словами Мореля і поводженням Принципалки, прибрав пози німфи, охопленої панічним жахом, пан і пані Вердюрени, ніби на знак розриву дипломатичних стосунків, посунули до першої зали, покинувши пана де Шарлюса самого. Морель на естраді пакував скрипку. «Розповіси мені, як усе відбувалося», — звернулася до мужа з жадібним блиском ув очах пані Вердюрен. «Не знаю, що пані йому сказала, — впав у слово Скі, — але виглядає він страшенно схвильованим, на очах бринять сльози». — «По-моєму, те, що я сказала, було йому зовсім байдуже», — відповіла пані Вердюрен. Цей маневр, нездатний, зрештою, ошукати всіх, мав змусити скульптора повторити, що Чарлі плакав. Його слізьми Принципалка дуже пишалася і не хотіла допустити, аби хтось із вірних міг почути, а отже й знати про них. «Та ні, навпаки, я бачив буйні сльози, що блищали в його очах», — улесливо мовив скульптор, усміхаючись усміхом порозумілої злосливости і зиркаючи на естраду, аби перевірити, чи Морель ще там і чи не може він почути його слів. Але його чула особа, чия приявність, щойно її зауважено, вернула Морелеві утрачену надію. Була то королева Неаполітанська: вона забула вахляр і вважала, що буде ввічливіше покинути другий вечір і самій вернутися по віяло. Вступила вона тихенько, якось ніяково, ладна перепросити і трохи затриматися тепер, коли не було вже ні душі. Але в розпалі інциденту її приходу не помітили, королева зразу все зрозуміла, і її це обурило. «Скі каже, що бачив на очах у нього сльози, ти помітив? — сказала пані Вердюрен. — Я не бачила сліз. Ага, згадала, — поправилася вона, опасуючись, як би в її заперечення не повірили. — А от нашому баронові зле, йому б треба сісти, він ледве стоїть на ногах, ще брязне додолу», — додала вона з безжальним сміхом. У цю мить до неї підбіг Морель. «Ця пані, що зайшла, — не королева Неаполітанська? — спитав він (хоча знав, що це вона), показуючи на державицю, яка рушила до пана де Шарлюса. — По тому, що сталося, я не можу, на жаль, попросити барона, щоб він рекомендував мене їй». — «Стривайте, це зроблю я», — сказала пані Вердюрен і в супроводі кількох вірних (але без мене й Брішо, обидва ми взяли мерщій свої речі й пішли) потягла до королеви, яка розмовляла з паном де Шарлюсом. Той ще хвилину тому вірив, що хіба нагла смерть монархині може ударемнити справдження його заповітної мрії — відрекомендувати Мореля королеві. Проте ми уявляємо собі прийдешність як віддзеркалення теперішности, проектованої у пустці, тоді як вона є наслідком — часто дуже близьким — причин переважно для нас невловних. Через яку годину пан де Шарлюс віддав би все за те, щоб Мореля не було відрекомендовано королеві. Пані Вердюрен ударила королеві чолом. Бачу чи, що та не впізнає її, вона промовила: «Я — пані Вердюрен. Ваша королівська мосць мене не впізнає?» — «Певно що», — сказала королева і розмовляла далі з паном де Шарлюсом так природно і з таким непритомним виразом на обличчі, що пані Вердюрен не знала, чи то до неї звернене оте «певно що», вимовлене чарівним у своїй неуважності тоном, який викликав у пана де Шарлюса, попри його любовну гризоту, усміх удячности. Це був усміх гурмана і знавця мистецтва зухвальства. Морель, передчуваючи, що готується рекомендування, підступив ближче. Королева подала руку панові де Шарлюсу. Вона була сердита і на нього, але тільки за те, що він не дав відкоша нікчемним зухвальцям. Вона червоніла за нього з сорому: якісь Вердюрени сміють його отак трактувати! Та простодушна симпатія, яку вона виявляла їм кілька годин тому, і зачіплива гоноровитість, з якою поводилася нині, пливли з єдиного джерела — її серця. Королева була жінка надзвичайно добра, але доброту розуміла передусім як незламну прив’язаність до тих, кого кохала, до своїх, до всіх принців її роду (до яких належав і пан де Шарлюс), нарешті, до всіх представників міщанства і простого люду, які вміли шанувати тих, кого вона кохала, і живити до них добрі почуття. Вона симпатизувала пані Вердюрен, вважаючи її за жінку обдаровану цими високими прикметами. Певна річ,

1 ... 102 103 104 ... 138
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Полонянка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. Полонянка"