Читати книгу - "Сучасна теория грошей, Рендал Рей"

мінімальний стандарт, який роботодавці можуть запропонувати. Вона не намагається перекупити працівників із приватного сектору, а навпаки працевлаштовує тих, хто не може знайти роботи. Крім того, децентралізація дозволяє місцевим громадам створювати проекти й організовувати саму програму. Місцева громада напевне краще розуміє свої потреби: це стосується як робочих місць, так і умов проектів. Таким чином, програма «піднімає низи»; це альтернатива до типовішого підходу «просочування вниз», коли після звичного збільшення урядових видатків можна лише сподіватися на створення робочих місць завдяки зростанню агрегованого попиту.

Блок: Розв’язання проблеми безробіття — більше робочих місць, а не відпусток

Економіст Дін Бейкер, представник інтелектуальної течії прогресивізму, пропонує цікаве вирішення нашої проблеми безробіття. Мовляв, потрібно надавати більше оплачуваних відпусток (див. http://truth-out.org/opinion/item//27723-the-paid-vacation-route-to-full-employment).

Ідея полягає в тому, що якщо всі працевлаштовані працюють менше, то роботодавці будуть змушені наймати безробітних, щоб виробляти те, що вже працевлаштовані не зможуть виробити, поки засмагатимуть на пляжах Флориди. Я цілком «за» коротші робочі тижні. Трохи дивно, що норми трудовитрат у США застрягли на рівні минулого століття — на 40 годинному робочому тижні. Працевлаштовані американці працюють більше годин на рік, ніж будь-яке інше зайняте населення у світі.

Проте, як сказала Джоан Робінсон, єдине, що ще гірше, ніж працювати як раб на одну зарплату, — це бути безробітним. Коротші робочі дні та більше оплачуваних відпусток — це прогресивна мета гуманізації робочого місця. Більше часу, щоб насолоджуватися своєю сім’єю, відпочинком та мистецтвом. Більше часу для самовдосконалення й участі в громадській діяльності. Натомість останнім у списку аргументів на користь коротшого робочого тижня буде твердження, ніби він створить більше робочих місць для безробітних. «Ділитися робочим місцем», щоб подолати безробіття, так само ефективно, як і «ділитися бутербродом» під час голоду.

Павліна Чернєва звертає увагу на те, що «прогресисти» виступають за пряме вирішення будь-якої соціальної проблеми, окрім безробіття. Як ви розв’яжете проблему з недоступністю медичної допомоги? Прогресисти підтримують запровадження системи «єдиного платника»324. Голод? Талони на харчування. Безпритульність? Державне житло. Бідність літніх людей? Соціальне страхування.

А безробіття? Більше відпусток. Платіть працівникам за те, що вони не працюють. Допомога з безробіття. Платіть безробітним за те, що вони не працюють. Або ще більша нісенітниця — гарантований базовий дохід. Платіть усім за те, що вони не працюють. Що ми не взяли до уваги? Робочі місця. Безробітні хочуть працювати. Але робочих місць для них немає.

Чому ні? Найпоширеніший аргумент проти створення робочих місць для кожного, хто хоче працювати, — те, що це політично нездійсненно в США. Чому? Бо це коштувало б занадто багато. За оцінками, витрати на програму гарантування робочого місця з прожитковим мінімумом коливаються від 1 % до 3 % ВВП. Кажуть, Конгрес ніколи не затвердить таких великих витрат. Звичайно, ми вже витрачаємо 10 % від ВВП на соціальні програми — здебільшого, щоб здолати бідність, яка значною мірою спричинена вимушеним безробіттям, коли людина працює неповний робочий день, та зарплатами на рівні прожиткового мінімуму, які платять у США такі загальнонаціональні роботодавці, як мережа супермаркетів «Волмарт».

Називайте мене божевільним, але я думаю, що американці радше погодяться платити людям за роботу, ніж підтримають схему, за якою людям оплачуватимуться більші відпустки. Особливо якщо робота за зарплату, що забезпечує прожитковий мінімум, усуне потребу у величезних соціальних витратах, а також субсидіях та податкових пільгах, уже виплачених компаніям як стимул до створення одного чи двох робочих місць. Забезпечення роботою за прожитковий мінімум не тільки усуває потребу в більшості урядових витрат на боротьбу з бідністю, а й заразом гарантує, що приватний сектор платитиме гідні зарплати. Така програма ліквідує численні види державної політики, які розоряють наші місцеві адміністрації, які надають податкові пільги й субсидії, намагаючись підкупити корпорації, щоб вони перемістили до них свої заводи та склади.

Без сумніву, просування програми з гарантованої зайнятості — нелегка справа. Але така програма значно більше узгоджується з американськими цінностями. Джордж Лакофф325 має цікавий науковий погляд на цінності (http://www.truth-out.org/progressivepicks/item/27576-george-lakoff-progressives-cannot-succedd-without-expressing-respect-values).

За словами Лакоффа:

Когнітивісти вивчають, як люди насправді думають: як працює мозок, як ми отримуємо ідеї через нейрони, як працює метафоричне мислення, зв’язок між мовою та мисленням тощо. Але вчені з інших галузей не використовували результатів цих досліджень. Особливо це стосується політології, державної політики, права, економіки — іншими словами, головних сфер, які вивчають «прогресисти», що йдуть у політику. Як результат, вони навчають неадекватного погляду на причини та «раціональність». Й оминають той факт, що на ранніх стадіях розвитку людський мозок структурується із сотень концептуальних метафор та фреймів, що ми можемо розуміти лише те, що дозволяє наш мозок. Вони також оминають те, що в консерваторів та «прогресистів» різна система міжнейронних зв’язків і як наслідок —зазвичай різні моделі формулювання причин. Те, що прогресисти називають «раціональними аргументами», — насправді не є нормальним виявом реальних причин. Те, що вважають «раціональним аргументом», — для прогресистів та консерваторів не одне й те саме.

Збільшити кількість оплачуваних відпусток, щоб вирішити проблему безробіття, — комусь це може здатися «раціональною» ідеєю, але вона порушує «нормальні моделі формулювання причин». Як зарадить нашій громаді більша кількість оплачуваних відпусток? Чому уряд повинен платити за ваші додаткові відпустки? Чому безробітним не піти й не отримати їхні робочі місця замість того, щоб змушувати мене ділитися своїм? Як мені знати, що мій роботодавець не змусить мене зробити роботу за 25 годин на тиждень, на яку раніше я витрачав 40 годин? А якщо Конгрес не дотримає обіцянки компенсувати мені втрачену оплату? І що, як моєму роботодавцеві сподобаєтеся більше ви, а не я, мене виженуть, а ви отримаєте мою роботу на повний день?

Отже, маємо складне завдання. Чому б не розробити моральні обмеження, щоб підтримати «робочі місця для всіх»? З гідними зарплатами. Немає кращої програми боротьби з бідністю, ніж програма робочих місць для всіх, хто хоче працювати. Пропозиція роботи — це рука, що тягне догори, а не рука допомоги. Праця сприяє розвитку суспільства. Вона забезпечує спільне процвітання. Ми всі отримуємо вигоду, коли кожен працює. Це відповідає американським цінностям.

Упродовж півстоліття досвіду нам роздавали подачки, замість того, щоб «тягнути догори». Але це не скоротило бідність. Бідність, нерівність, безробіття — це найгірше в суспільстві. Подачки не узгоджуються з американськими цінностями. Їх дають з певними умовами. Це означає випробування. Тести на наркотики. Санкції на дітей. І, відповідно до американських цінностей, подачки завжди залишаються мізерними.

Нам потрібна політика, яка не суперечить американським цінностям у плані роботи, ініціатив, самодостатності та продуктивності. Нам потрібна політика, що сприяє розвитку громади. Нам потрібна політика в межах суверенної влади нашої держави — яка не вимагає, щоб інші держави діяли всупереч власним інтересам. Нам потрібна політика, яку могли б підтримати прогресисти і консерватори. Нам потрібно знайти спільну основу.

8.5. Гарантована зайнятість та нерівність

У 2014 році економісти (як з академічних кіл, так і з фінансових ринків) та відповідальні за економічну політику урядовці відкрили для себе таке суспільне явище, як нерівність. Значною мірою їхню увагу до цього питання привернув Томас Пікетті завдяки своїй книжці «Капітал у ХХІ столітті» (Cambridge, MA: Belknap Press, 2014)