Читати книгу - "Сучасна теория грошей, Рендал Рей"

Слід визнати, що вищезгадані економісти та урядовці — це купка оптимістів. Іще з часів президента Кеннеді побутує переконання: якщо прискорити економічне зростання, кожен виграє. Насправді це твердження надзвичайно наївне та суперечить фактам. У сприятливі періоди впливові люди «знімають вершки». У скрутні часи — отримують державну фінансову допомогу. Нащо бути багатим та впливовим, якщо ви не можете захистити і навіть покращити свій добробут незалежно від того, як ідуть справи в економіці?

Чому еліта повсюди й завжди наполягає на економічному зростанні? Очевидно, що лобіювання кожної економічної політики виправдовується тим, що вона сприятиме економічному зростанню. Скоротіть податки для багатих — це активізує зростання! Скасуйте регулювання для активізації зростання! Вільна міжнародна торгівля стимулює зростання! Скоротіть соціальні витрати державного бюджету, щоб сприяти зростанню! Збалансуйте державний бюджет, щоб сприяти зростанню! Врятуйте фінансовий сектор, щоб відновити зростання! З другого боку, кожна економічна політика, яку вони ненавидять, називається такою, що стримує зростання: підвищення мінімальних зарплат; захист довкілля; шкільні обіди для дітей із незаможних родин; відпустки та лікарняні для працівників.

Якщо економічна політика справді пришвидшує економічне зростання, багаті отримують більше за свою справедливу частку. Якщо ж економічна політика не сприяє економічному зростанню, вони збільшують свою частку в розподілі доходу. Орел — вони виграють, решка — теж виграють.

Кого можна цим здивувати? Власне, мало не кожного економіста та урядовця на нашій планеті. Чому? Тому що вони відмовляються брати до уваги В-Л-А-Д-У. Хоча вважається, що наша економіка — «ринкова», по суті, нею керують ті, хто при владі. Кожен, хто був уважний, відзначив, що влада 1 % осіб, на користь яких припадає найбільший дохід, неухильно зростала протягом післявоєнного періоду. Їхня здатність перерозподіляти дедалі більше прибутків від економічного зростання на свою користь збільшилася пропорційно.

Як демонструє Павліна Чернєва, вигодонабування на користь одного відсотка очевидне:

З кожним економічним відновленням після спаду багаті захоплюють більшу частку від зростання доходів у відповідний період. Дослідниця показала, що не важливо, яким чином виокремлювати заможні домогосподарства США з-поміж решти громадян у контексті структурування суспільства за розподілом доходів328 — чи то верхні 10 %, верхній 1 % чи верхні кілька десятих відсотка, — їхня частка у вигодонабуванні збільшується з кожним наступним відновленням економіки.

А коли все йде погано, допомагає дядько Сем. Під час останнього економічного краху ми витратили десятки трильйонів доларів на порятунок верхньої десятої частини відсотка на Волл-стрит і вкрай мізерну подачку кинули для підтримки Мейн-стрит. В іншій своїй аналітичній праці Чернєва описала, що «податково-бюджетне стимулювання» не було спрямоване на тих, хто постраждав найбільше; а за даними Енді Фелкерсона та Ніколи Метьюза, щоб урятувати Волл-стрит, Федеративна резервна система надала позик під низьку процентну ставку на 29 трлн доларів США. (Ознайомитися з матеріалами цього проекту можна тут: http://www.levyinstitute.org/ford-levy/governance/).

Не дивно, що коли економіка почала відновлюватися, наші «одновідсотники» привласнили геть усі прибутки. Вони багаті й впливові, а дядько Сем спрямував на них майже всі свої зусилля.

Як у 60-х роках зазначав Гайман Мінськи, якщо ви хочете зменшити бідність, центральним компонентом державної програми «Боротьба з бідністю»329 слід зробити створення робочих місць. Він (цілком слушно) спрогнозував, що ця програма під час президентства Кеннеді та Джонсона зазнає невдачі, бо не передбачає створення робочих місць. Крім того, Мінськи стверджував, що після того як робочими місцями забезпечено всіх, хто хоче працювати, розподіл доходів потрібно зміщувати в бік тих, хто перебуває на самому дні, тобто стримувати зростання доходів нагорі та поступово збільшувати оплату внизу.

Звичайно, ми цього не робили. Мінімальні зарплати з поправкою на інфляцію різко впали за останні півстоліття. Безробіття зросло. Багато хто відзначав, що, поки продуктивність праці й далі зростала, середні зарплати з поправкою на інфляцію від початку 1970-х років завмерли на місці. Кому дісталася різниця? Багатим і впливовим.

Дехто хоче продовжувати невдалу політику минулого. Вони хочуть використати цю подвійну стратегію, яка вже зазнала невдачі, — стратегію стимулювання економічного зростання та осучаснення соціальних виплат з модерною назвою «безумовний базовий дохід». Мінськи стверджував, що не можна відмовлятися від соціальних виплат. Наша щедрість — мірило нашої людяності. Однак просте збільшення соціальних виплат ніколи не розв’яже проблем із безробіттям та бідністю. (Про критику Гайманом Мінськи невдалого підходу «Боротьби з бідністю» та його пропозицію альтернативних заходів див.: http://www.levyinstitute.org/publications/the-war-on-poverty-after-40-years).

Мінськи ставив питання: «Як можна покращити розподіл доходів?». Його відповідь: «Насамперед — повною зайнятістю». Він пропагував «щільну повну зайнятість», визначаючи її як «[ситуацію], коли за широкого розмаїття професій, галузей і територій на звичайні ставки зарплат роботодавці бажатимуть наймати більше працівників, ніж вони фактично наймають... Досягнення та підтримка щільної повної зайнятості могли б майже цілковито ліквідувати бідність».

Як зазначено в праці Павліни Чернєвої, цей підхід пропонував ще Джон Мейнард Кейнс, який віддавав перевагу економічній політиці, що прямо наймала працівників, на відміну від економічної політики «насосної прокачки», яку любили кейнсіанці до 1960-х років330. Мінськи пояснював, що така економічна політика підтримує тих, хто вже забезпечений. Чернєва переконливо доводить, що, власне, таким і був її результат.

Абба Лернер пропонував використовувати інструменти монетарної та фіскальної політики для досягнення повної зайнятості. Він доводив, що безробіття — доказ того, що державні витрати надто низькі, і таким чином «функціональні фінанси» показують урядові, що на ньому лежить відповідальність за збільшення витрат для знищення безробіття. Зауважте: немає нічого суперечливого між переконанням, що економіка врівноважується завдяки ринковим силам, та просуванням підходу функціональних фінансів щодо державного бюджету. Усі економісти визнають, що уряд повинен відігравати певну роль в економіці, наприклад фінансувати поліцію та армію. Навіть якщо він більше нічого не робить, ми однаково можемо стверджувати, що уряд повинен платити за поліцейську та військову службу, поповнюючи (здійснюючи бухгалтерські проводки з кредиту) банківські рахунки, та оподатковувати, списуючи кошти (проводки з дебету) з цих банківських рахунків. Причому державний бюджет має рухатися в бік дефіциту, коли податкові надходження падають, і в бік профіциту, коли вони ростуть. Це не зашкодить ринковим силам, а підвищить стабільність саме в такий спосіб, який пропонував Фрідман (див. блок-додаток у попередньому розділі).

У цьому розділі ми приділили чимало уваги дослідженню економічної політики з досягнення повної зайнятості. Без сумніву, функціональні фінанси — це дещо більше, ніж звичайне виправдання зорієнтованості економічної уряду на повну зайнятість. Основний висновок про функціональні фінанси полягає в тому, що уряд може дозволити собі все, що продається в його власній валюті. Зокрема й незайняту робочу силу. Нас так непокоїть безробіття, тому що це одна з найбільших економічних невдач у всьому світі. І страждають не лише безробітні; їхня непрацевлаштованість завдає величезних збитків суспільству — як через незапитаність продуктивної праці, так і через суспільні витрати на боротьбу з наслідками безробіття.

Одна з причин, чому уряд не дотримується повної зайнятості, в тому, що він вірить, ніби не може дозволити собі найняти всіх непрацевлаштованих. Очевидно,