Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— Але ж я сміюся останнім, так, Кривава Дев’ятко? Ти — це лише листя на воді, не більше! Тебе несе усюди, куди схоче дощ!

Лоґен шкандибав далі, відчуваючи, як палають ребра, міцно зціпивши зуби й шкрябаючи плече об вигнуту стіну. Вгору, вгору, коло, ще одне коло; від його тріскучого дихання пішла луна.

— Ти ніколи нічого не матимеш! Ніколи нічим не будеш! Ніколи не створиш нічого, крім трупів!

Вийшовши на дах, він закліпав від яскравого вранішнього сонця й виплюнув через плече повний рот крові. На зубцях стіни стояв Бетод. Коли Лоґен попрямував до нього, Імениті незграбно втекли з дороги.

— Ти створений зі смерті, Кривава Дев’ятко! Ти створений з…

Лоґенів кулак із хрускотом врізався Бетодові в щелепу, і він незграбно ступив крок назад. Друга рука Лоґена врізалася йому в щоку, і він хитнувся до парапету, а з його розсіченого рота потекла довга цівка кривавої слини. Лоґен ухопив його за потилицю й різко підніс коліно до Бетодового обличчя, а тоді відчув, як його ніс під цим коліном захрустів і розплющився. Лоґен вгородив пальці Бетодові у волосся, міцно за нього взявся, високо здійняв його голову й гепнув нею об каміння.

— Здохни! — процідив він.

Бетод смикався, булькав, а Лоґен підняв голову й заходився знов і знов її опускати. Від його розбитого черепа відлетів золотий обруч, який із веселим дзеленчанням поскакав по даху.

— Здохни!

Хрустіли кістки, на каміння товстими краплями й дрібними бризками падала кров. Блідий-як-Сніг і його Імениті витріщилися на це, пополотнілі, безпорадні й перелякані, нажахані й задоволені.

— Здохни, виблядку!

Тоді Лоґен востаннє доклав сил, здійняв понівечений труп Бетода в повітря й пожбурив його за зубці на стіні. Провів його поглядом, доки він не впав. Побачив, як труп хряснув об землю й ліг на бік, неоковирно вистромивши руки й ноги. Пальці в нього на руках зігнулися так, ніби за щось хапались, а голова здавалася просто темною плямою на твердій землі. Всі обличчя в людських юрбах, які стояли внизу, повернулися до того трупа, а тоді поволі, з виряченими очима й роззявленими ротами, піднялися в бік Лоґена.

Краммок-і-Фаїл, який стояв серед них, у центрі вистриженого кола поряд із великим тілом Страховидла, поволі підняв довгу руку й тицьнув угору товстим вказівним пальцем.

— Кривава Дев’ятка! — прокричав він. — Король північан!

Лоґен витріщився на нього з розкритим ротом, судомно дихаючи, хитаючись і намагаючись це зрозуміти. Лють зникла й не залишила по собі нічого, крім жахливої втоми. Втоми й болю.

— Король північан! — вереснув хтось далеко в натовпі.

— Ні, — прохрипів Лоґен, але його ніхто не почув.

Усі надто сп’яніли від крові й гніву, думали, що найлегше, або ж надто сильно злякалися, щоб казати щось інше. Повсюди здійнялися крики, спершу струменем, далі — потоком, а тоді — потопом. Лоґен же міг хіба що споглядати це, тримаючись за скривавлений камінь і намагаючись не впасти.

— Кривава Дев’ятка! Король північан!

Блідий-як-Сніг поряд із ним став на одне коліно. Біле хутро на його плащі було оббризкане краплями Бетодової крові. Він завжди лизав ту дупу, яка опинялася найближче, та він був не сам. Вони всі, на стінах і на траві, ставали на коліна. Карли Шукача й Бетода. Ті, хто тримав щити для Лоґена, і ті, хто тримав щити для Страховидла. Може, Бетод їх дечого навчив. Може, вони забули, як бути господарями самим собі, а тепер потребували іншої людини, яка казала б їм, що робити.

— Ні, — прошепотів Лоґен, але з його вуст зірвалося лише приглушене сьорбання. Зупинити це для нього було так само неможливо, як змусити небо обвалитися. Тоді йому здалося, що люди справді розплачуються за свої вчинки. От тільки часом плата виявляється для них неочікуваною.

— Кривава Дев’ятка! — знову проревів Краммок, опустившись на коліна і здійнявши руки до неба. — Король північан!

Вище благо

Ця кімната теж була надміру яскравою коробкою. Такі самі брудно-білі стіни, всіяні брунатними плямами. «Або пліснява, або кров, або і те, і те». Такий самий побитий стіл зі стільцями. «Це практично окремі знаряддя тортур». Ті самі палючі болі у Ґлокти в стопі, в нозі та в спині. «Дещо не змінюється ніколи». Судячи з усього, такий самий арештант із таким самим парусиновим мішком на голові. «Достоту як десятки тих, хто пройшов через цю кімнату за останні кілька днів, і достоту як десятки інших, які сидять у тісноті в камерах за дверима, чекаючи на нашу ласку».

— Ну, добре, — Ґлокта змахнув утомленою рукою, — починаймо.

Фрост зняв мішок із голови арештанта. Видовжене, худорляве кантійське обличчя з глибокими зморшками довкола рота й охайно підстриженою чорною бородою не без сивини. Мудре, сповнене власної гідності обличчя. Його глибоко посаджені очі тим часом пристосовувалися до сліпучого світла.

Ґлокта розреготався. Кожен смішок штрикав його в нижній кінець задерев’янілого хребта й трусив йому задерев’янілу шию, та він не міг не втриматися. «Стільки років минуло, а доля досі здатна з мене покепкувати».

— Фо фміфного? — буркнув Фрост.

Ґлокта витер сльозливе око.

— Практику Фросте, нам випала справжня честь. Наш новий арештант — не хто інший, як майстер Фаррад, колишній мешканець Яштавіта, що в Канті, а ближче до нашого часу — мешканець розкішного будинку в кінці Алеї Королів. Перед нами найчудовіший дантист у Земному колі.

«І тут не можна не оцінити іронії долі».

Фаррад кліпнув на сліпуче світло лампи.

— Я вас знаю.

— Так.

— Це ви були полоненим у гурків.

— Так.

— Тим, якого катували. Я пам’ятаю… вас привели до мене.

— Так.

Фаррад ковтнув. «Неначе його може знудити від самого лише спогаду про це». Він позирнув угору, на Фроста, а рожеві очі альбіноса зло, не кліпаючи, озирнулися на нього. Він швидко окинув поглядом зачухану, забризкану кров’ю кімнату, потріскані кахлі у ній, подряпану поверхню столу. Його погляд затримався на письмовому зізнанні, що там лежало.

— Як же можна займатися таким після того, що вони з вами зробили?

Ґлокта продемонстрував Фаррадові беззубу усмішку.

— Як я міг би займатися чимось іншим після того, що зі мною зробили?

— Чому я тут?

— Тому ж, чому й усі, хто тут опиняється.

Ґлокта побачив, як Фрост поклав на зізнання важкі кінчики пальців і спеціально пересуває його через стіл, до ув’язненого.

— Для зізнання.

— Зізнання в чому?

— Звісно ж, у шпигунстві на користь гурків.

Фаррадове обличчя скривилося від недовіри.

— Я не шпигун! Гурки забрали в мене все! Коли вони прийшли, я втік із дому! Я невинуватий, ви маєте це знати!

«Звісно. Так само було з усіма шпигунами, що зізналися в цій кімнаті за останні кілька днів. Але зізналися вони всі без винятків».

— Ви підпишете документ?

— Мені немає в чому зізнаватися!

— Чому ніхто не може просто відповісти на мої запитання?

Ґлокта витягнув зболілу спину, попри хрускіт поворушив із боку в бік шиєю, потер перенісся великим і вказівним пальцями. Нічого не допомагало. «А